Розділ 2

– Спасибі вам велике, хоч і налякали мене дуже, – дякувала весела Тетяна, ведучи до хати свого рідного Василя.

– Та не спіши, а то завалиш його просто у дворі, нетерпелива яка. Чоловікові ж роздивитися треба, чи ти краща за тих німкень або польок, а може, гірша, – далі давав волю своїм словам.

Тим часом Василь з Тетяною, обнявшись, стояли біля хати. Вони посміхалися і махали руками Григорію та дідові Кирилу.

– Ну що, Грицю, командир ти наш! Кажи, чи справився я з поставленим завданням? Непросте діло зробили… Ой, яке непросте! – говорив, їдучи далі. – А он і дід Сава у дворі. Хіба він що проґавить? Топчеться, як півень по подвір’ю. Каже: на вулицю виходжу рано, бо в хаті тісно та й дівчатам одягтися треба. Розвів бабське царство! На одного Вовчика тільки й надія! – все так же голосно вів бесіду дід Кирило, їдучи позаду порожньою підводою.

– І куди це ти так рано зібрався? – кричав йому дід Сава від своєї хвіртки, не дивлячись на першого погонича, бо у військовій формі вже дехто з хлопців по селу ходив.

– Куди, куди… Сина тобі привіз. Могорич винось, тільки зразу, бо знаю я тебе.

Дід Сава кинувся до воза, мацав руками навіть розстелену на возі солому, а потім підвів очі на Кирила, який спокійно сидів і тримав у руках віжки.

– Чи в тебе, старий дурню, розум зовсім висох? Я тобі дам! – погрожував пальцем.

– А що ти подумав, ану, скажи по правді? – посміхався Кирило.

– Не скажу, бо погане. І придумав, чим лякати! Сучий син, а не товариш!

– Сказав, що привіз тобі його, а ти тут мене обзиваєш. Он він на возі сидить, відпочиває під твоєю хатою, – показав батогом на передню підводу.

Ще не встиг він договорити, як Григорій скочив із воза і повернувся до батька, а той лише встиг хапонути легенями повітря та випустити свою палицю. З їхньої маленької хати, мов із рукавички, почали вибігати і дочка, і онучки, і Людмила з Вовчиком, і, звичайно ж, баба Проня. Цілували не тільки Григорія, а й Кирилові дісталося.

– Не проспав, значить, хлопців наших! Ну, молодець! Таке діло зробив! А за Гришку могорич приходь пити чи їсти, як сам захочеш. – Дід Сава тепер плескав по плечу товариша. – За все інше вибач, – посміхався крізь сльози.

– І ти на мене зла не тримай. Так язик сьогодні розгулявся, що я й спинити його не міг. – Дід Кирило просто був щасливий.

– Молодець, все правильно зробив. Чи ще хтось би так придумав? – дивувався Сава.

Через декілька хвилин у його дворі вже стояв гамір – збігалися сусіди, а Кирило, прив’язавши другого коня до своєї підводи, взяв курс на бригаду, бо коней там чекали, щоб возити з поля картоплю, якої в землі залишилося ще багато. Світило сонце, вітер ганяв по небу осінні хмари, біліли від заморозку невеликі луки біля річки. Кирило час від часу підганяв коня, а сам то посміхався, то хмурнів, пригадуючи вранішні події. «День усе-таки неабиякий! Може, і ніколи такого не було! Навоювалися, тепер допоможи їм Боже вдома знайти радість та звикнути до нового життя», – думав, пригадуючи тих калік, яких на оцих двох підводах порозвозив до рідних осель.

Фронтовики й далі поверталися групами, раділи своїй землі, цілували її, часом не до кінця вірячи в те, що це не сон, що страшна війна, яка випала на їхню долю, вже позаду.

Змінювалося село. Тепер чоловіків було видно скрізь: у бригаді, на полі, на вулицях, у дворах, біля колодязя. Раніше все це було дуже звичним, непомітним, а зараз – мало зовсім інший вигляд. Працюючи на городі чи у дворі, Мар’яна іноді ловила себе на думці, що вона придивляється до тих жінок, які тепер жили з чоловіками. Вони стали не так розмовляти, часто усміхалися, почали сторонитися вдовиних розмов. Мар’яна зрозуміла, що це була та заздрість, яку неможливо відігнати ні своїм розумом, ні хрестом. Знала, що все колись минеться, загоїться, як глибока рана. Але коли?

Працюючи по господарству в Анютиному дворі, бачила, як швидко йде робота в сусідки Ліди. Ще зовсім небагато часу минуло після повернення її Микити, а вже і в хліву почищено, і солом’яна стріха відремонтована, від поваленого паркана самі згадки лишилися, а нарубані дрова сохнули на осінньому сонці. Із городу Ліда більше не носила на своїй спині мішки з картоплею та буряком. Думалося різне і про свої роки, яких було ще не так багато, і про молоду душу, яка не знає, як жити без ласки, про дітей, яких не просто без батька виростити. Добре, що ще з цієї хати не виганяють. Але які не є хороші родичі, а догоджати все одно доводиться і плакати потихеньку серед ночі в подушку, щоб і сльози нікому не дошкуляли. Про що думати, що планувати, про що мріяти? Не було відповіді на ці питання ні в голові, ні в серці. Вона ще зовсім була не готова до такого нового життя.

– Мар’яно, чого ти така насуплена? Раніше я тебе такою ніколи не бачив! – якось спитав у неї Микита через паркан. – Коли роботи багато, то давай і я інколи допоможу, можу навіть зараз. Готуй пару мішків, і я перенесу вам картоплю з городу, а то дощ піде і все накопане змокне.