Розділ 3 Словесний бій

Проти нас об'єдналися й Польща, і Угорщина, і Мазовецьке князівство, і князівства Сілезії, та й чи замирилися ми назавжди з Чехією  — невідомо[34]. І фактично Орден. З одного боку  — торгує з нами, до того ж майстрів на Заході ми можемо лише через Орден найняти, ніхто більше не пропускає, а з другого  — щойно вороги на нас, так Орден на Кейстута. А з усіх братів тільки Кейстут і допомагає![35] Ось тепер  — доброзичливці повідомляють, що навіть коли німців удасться відбити швидко, то й тоді Ольгерд не пошле допомоги. Помщається за те, що я сам правлю своїми землями, його не питаючи. Що ж...

Якщо доведеться вкладати перемир'я, то його першим підпише Явнут[36]. Це буде попередження Ольгердові.

Тепер  — ще раз. Усе, що задумав, ще раз продумати.

По-перше, гінця в Орду. Недарма ж данину платимо! Хай завдасть удару. На жаль... На жаль, не та вже Орда, не та... У бій вони не підуть. Тим паче що ми їм лише данину платимо. У свої справи не даємо лізти. (Любарт згадав, як літ із дванадцять тому всі північні князі півроку сиділи в хана, випрошуючи кожен собі велике княжіння у Володимирі, що на Клязьмі. Після того як витратили на дарунки ханові та його свиті стільки, скільки данини давали за десять років, отримав ярлик князь московський. У нас такого немає. Хан визнає законного спадкоємця або обраного боярами. Хай би ким він був[37].) Можливо... Можливо, щоби задобрити хана, доведеться відмовитися від королівського титулу. Як Юрій...

Спочатку він підписувався як великий князь Русі, але потім, коли Казимир із Людовиком показали зуби і треба було просити допомоги в хана, став підписуватися «З ласки Божої природжений князь Малої Русі»[38]. На Юрієве щастя, хан не зрозумів натяку. Під час боротьби польських князів за владу на королівський титул міг претендувати лише той князь, який володів Малою Польщею із Краковом. Тобто Юрій не зрікався надії об'єднати не лише Галичину з Волинню, а й усі землі князів київських. Мріяв він надіти корону  — у храмі Святої Софії.

Любарт, певна річ, не любив попередника, який відтіснив його від стола, скориставшись тим, що йому було дванадцять років, але багато чого в того навчився.

Так чи інак, але в бій за нас Орда не піде. Тому залишається єдине  — спокусити Джанібека думкою, що одні війська Людовика під Лучеськом, друга частина  — у Волохії, третя  — у Неаполі. То хай пошле пару туменів грабувати беззахисну Угорщину. Щоправда, татари пройдуть через Галичину, і не просто пройдуть...

Любарт скривився. На відміну від Ольгерда, який, здається, не вірив ні в кого та ні уві що, волинський князь щиро увірував у православне вчення, і хоча неминучі на війні нещастя простолюду сприймав по-філософськи, однак думка, що свої, православні, законні піддані, які нічим перед ним, князем, не завинили, загинуть або підуть у рабство, була Любартові неприємна. Та іншого виходу він не бачив.

По-друге. Поступитися Кейстутові Берестям[39]. Колись брат уже володів цим уділом, потім Юрій його повернув Волині. Сівши на стіл, Любарт поділився з Кейстутом доходами з Берестейщини, брат інколи й титулує себе берестейським.

Тепер треба пожалувати його остаточно. Тоді він допомагатиме охочіше та й... зв'язок із Орденом якраз через Берестя і йде, отож хай брат бачить, що це не проти нього, а то охочі нас посварити завжди знайдуться.

Прокручуючи в голові можливі дипломатичні комбінації, Любарт гнав, і гнав, і гнав від себе думку про те, що всі вони мають сенс лише в одному випадку  — якщо Белз вистоїть. Якщо ж він упаде, якщо ворог розташує там засаду[40], то все марно. Два місяці після того, як потане сніг, Белза дістатися буде неможливо  — річки розіллються, як моря, усі шляхи перетворяться на болота, сам Белз  — на острів. За два місяці Лайош із Казимиром роздобудуть гроші (переможцеві це легше, аніж переможеному), ще раз підкуплять Орден, аби той і далі зв'язував Кейстута, наймуть більше війська  — і повернуться з великою силою. І тоді кінець.

Любарт зійшов із валу, не зважаючи на коней, пішов пішки — охорона перезирнулася, якщо пішки  — то гнівне,  — дійшов до собору, і тут усе, що він гнав від себе, прорвалося. Князь упав на коліна перед іконою Дмитра Солунського. Слова молитов кудись щезли з голови, і губи шепотіли одне:

 — Порятуй! Порятуй! Порятуй!

Ось тепер Ярош, дійсно, на Ганну дивитися не міг... Бо батько лише дочекався, як усі поснуть чи вдадуть, що поснули, і зробив це...

Ярош і раніше багато чув та дещо бачив і... і це викликало в нього почуття, для опису яких бракувало відомих йому слів. Проте цієї ночі всі такі відчуття загострилися в багато разів, а до них додався ще й жах  — бо, здавалося парубкові, старий Єлизар не міг не здогадатися.

Якби вони з батьком не потрапили до різних змін, хлопець, мабуть, сам би себе видав.

Проте старого як одного з найліпших послали вартувати вночі, а Яроша  — вдень. Невеликою була напільна стіна Белза[41], то вдень на ній перебувало п'ятдесят воїнів, вночі  — близько восьми десятків.

...Коли князь Семен прийшов до тями, то лежав у наметі, на звіриних шкурах, прикритий ведмежою.

У великому наметі горіло аж два вогнища: одне по центру, друге біля протилежної стіни,  — які мали прямокутну форму.

«Гріють землю, щоби потім перекласти мене туди», — здогадався князь.