Розділ 1 Початок

Семен Наримунтович зрозумів, що зараз почує щось страшне... Хоча, здавалося, страшніше нічого бути не може.

 — Крижаки[5] вдерлись у Литву.

Це означало, що допомоги не буде...

Князь перехрестився й кивнув головою. Воєвода повернувся до священика, що все зрозумів...

Дзвони белзької церкви вдарили на сполох.

Ярош Єлизаров (що в ті часи означало «Єлизарів син») гострив свою палицю. Це був, власне кажучи, сук із напливом, та в його бойову частину, в наплив, були вбиті шматки заліза, які при вбиванні, певна річ, позатуплювалися, от Ярош і гострив їх пильником. Іншої ради не було, усієї білої зброї він тільки й мав, що один короткуватий корд. Батько взяв його в якогось ляха, а перед останнім походом залишив Ярошеві  — той у похід іти не міг, бо віспа висипала, от і...

А батько хтозна й де. Послали від війська його кудись, та й не повернувся.

Чи передбачав він таке, чи побоювався втрати зброї  — старого, чи не прадідівського меча,  — але залишилася вирізана палиця та купка залізних шматків, тільки того й треба було, що вбити та загострити. А от лук у Яроша був свій, і непоганий.

 — Може, мені на болоті сховатися?

Ярош не знав, що й відповісти Ганні, вже другій своїй мачусі. З одного боку, вона тут, за валами, зайвий рот. Із другого  — за стародавнім звичаєм, родини захисників теж беруть у місто... А що війна буде, то це достеменно, як і те, що за зимою буде весна (якщо лише не станеться кінця світу). Це й батько казав:

 — Не змириться круль з утратою Белза.

Власне, він тому й зробив оту землянку на острові серед болота, сховану від стороннього ока, щоби родині було де перебути, як не встигнуть за мурами.

Одного разу допомогло  — коли Белз рік тому облягали наші.

Полонив якось круль князя нашого великого Дмитра, що його, втім, і досі кличуть Любартом, і змусив підписати угоду, що той здає всю державу, крім Лучеського[6] уділу. Ну, певна річ, як князь звільнився, то й послав  — хто каже до митрополита, хто  — до патріарха... Та хоч до кого б послав, а відповідь очевидна: клятва, дана під страхом смерті, недійсна.

От і пішов князь відвойовувати своє. Старий Єлизар на болоті сховався, а як обложив Белз воєвода Дрозд, то до нього і з'явився, за що й був обдарований званням слуги ординського[7]. Бо тепер у Белзі знову був свій князь, і хоча йому, як удільному, посилати окремі посольства в Орду не годилося, однак могло трапитися так, що до посольства великого князя треба буде долучитися представникові князя белзького. Наприклад, нового хана вітати. А посольства в Орду без ординських слуг не буває. Хтось же має супроводжувати-охороняти.

Раптом Ганна пополотніла... Дзвони били на ґвалт.

Угадали...

 — Залишишся в місті,  — вимовив Ярош, коли вони оговталися.

Було б це влітку, пасинок точно послав би мачуху на болото, але тепер порятуватися там від смерті можна, лише як пробивати кригу на ділянках чистої води й ловити рибу, що припливе до ополонок на свіже повітря або на світло смолоскипа.

Тут, у місті, у них запасів було малувато, і, найпевніше, під час облоги доведеться коня з'їсти. Та й це може не допомогти.