Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Найбільше щастя цього світанку те, що Ігор вже був дома. Мирно спав, як і принцеса Іринка. Хоча мені здалося, що на синовій щоці застигла сльоза. Маленька сльозинка, що виповзла з-під повіки.

Я впала на ліжко під докірливе бурмотіння Петра і майже відразу знову попливла. Так починався мій Новий рік.

Розділ п’ятий

Розімкнення

Це трапилося вчора увечері, 7 січня, на Різдво. Ми поверталися із гостей.

Точніше, поверталася я одна. Побували в Андрія, Петрового брата, і Петрових батьків. До них я заходити не хотіла, а Наталка відмовилася йти категорично. Може, й правильно вчинила, бо за столом довелося вислухати монолог Петрової матері (у присутності трьох синів, дочки, невісток й зятя) про те, які гарні в неї внуки. При чому були названі діти всіх її чотирьох синів і двох дочок. Навіть Ігор та Іринка. Всі, за винятком Наталки. Перелічені достоїнства внуків — Іринка таке чемне дитя й віршики гарно читає, Ігорьок, кажуть, вельми на техніці розбирається, на тих, комп’ютерах, хоч і бідний хлопчик, але, дасть Біг, тоже буде мати роботу, а нє, так у селі й на пенсію можна прожити.

Від такої похвали мене знудило. Я сказала, що Ігор обов’язково поступатиме в університет і, гадаю, неодмінно поступить. І ще сказала:

— Мамо, ви забули про Наталку.

Свекруха блимнула з-під лоба, але визнала, що таки забула. І стала розповідати, якою гарною, доброю була Наталка дитям і як їй потакали батьки. Виходило, що батьки (особливо я, мати) її зіпсували. Я цього витерпіти не змогла, камінець, закинутий в мій город, мусила підняти і відкинути назад, особливо, коли йшлося про честь доньки.

— Хто ж тоді виховував Ігоря й Іринку, мамо? — спитала я й чомусь підвелася.

Свекруха підтисла губи й щось пробурмотіла сердито. Я хотіла перепитати, але на щастя чи на нещастя мене виручив мобільник. Дзвонила Наталка, питала, як почуваюся, а ще казала, що приходила «моя велика дитина», себто Віка Семенівна, й просила зайти до неї. Я збрехала, що Наталці потрібна моя допомога та вийшла з-за столу.

— То я залишуся чи йти за тобою? — спитав Петро.

— Лишайся, чого тобі йти, у нас свої жіночі справи.

За воротами я вдихнула на повні груди морозяне повітря. Під ногами порипував сніг. Дихалося легко, свіжо, й мені раптом стало якось наче тепліше на душі. Немов не було цих вечірніх прикрощів.

Я підвела голову. Наді мною в чистому сільському небі бриніли міріади зірок. Я пройшлася поглядом (пролетіла, посміхнулася) Чумацьким шляхом, тоді перевела очі на Віз, тобто Велику Ведмедицю, а тоді помандрувала до Малої Ведмедиці та моєї улюбленої Полярної зірочки, довкола якої, кажуть, обертається весь наш Всесвіт. Так це чи ні, але я люблю її відшукувати й дивитися на цю маленьку мерехтливу цятку, здається, найвищу над тобою. Хоча інколи мені здається, що в цій зірці є щось беззахисне, як у мені самій, навіть зворушливо-беззахисне. Може, якщо істинне твердження, що зірки — то янголи наших душ, моя душа належить саме Полярній зірці? Хоч я вважала досі моїм янголом іншу зірку...

«Самовпевнена ти пані, Світлано Ігорівно», — сказала я собі.

Пройшла ще кілька кроків, тут і відбулося розімкнення. Чи як назвати це явище? Наче хтось легенько вдарив мене по тім’ю, а тоді по потилиці.

Я спинилася. Оглянулася. На порожній темній вулиці нікого. Тільки десь далеко гавкають пси.

Тут я побачила, як виходжу з автобуса й перетворююся — поступово, з болем — на якусь дивну істоту, котра летить у вечірньому просторі над землею.

Істоту? Вона була геть не схожа на мене і в той же час це була начеб я.