Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

«Ти незабаром станеш бабусею, Світлано Ігорівно, — раптом подумала я. — І внука... Внука назвеш...»

Я гірко всміхнулася. Така дивна думка прийшла до мене далі. І подумала, що досі не спитала, як же звати справжнього батька мого майбутнього внука...

Здається, Наталка все ще не може викинути його із серця.

І ще, здається, я досі до пуття не можу зрозуміти цього світу.

«Світу, в який ти добровільно повернулася», — почула я чийсь голос.

— Оберіхіфоне — покликала я.

Я озирнулася. Вечірнє село блимало вогниками своїх осель. Я вкотре поверталася до однієї з них.

Не знаю чому, але ввечері мене потягло на Млинище, до того великого самотнього дерева.

Я побачила його здалеку. Велике, могутнє, крона схожа на космічний корабель.

Наче великий птах (чи корабель?) дерево летіло над селом. Все ще летіло.

Летіло... Чи не могло злетіти?

Поволі, поволечки я і підійшла до нього. Притулилася до холодної кори. Пахло вологістю, чимсь трохи затхлим. Мені хотілося, щоби таємничим.

Хотілося попросити, щоби дерево (це таки тополя) взяло мене з собою. Але куди, якщо воно, бідолашне, саме не може злетіти?

Так ми й стояли серед засніженого зимового вечора, під холодним пронизливим вітром.

Обоє самотні. Чи троє?

Але ж я не самотня. Я, Світлана...

Я — Ієрихар?

Прийшла Віка. Сказала, що щойно була на Млинищі.

— Нема, подруго, вже твого дерева, — сказала. (Я перед тим розповіла їй про дивну тополю).

Як це нема?