— Дурний і не лікуєшся.
Сердито грюкнувши дверима, виходжу. На душі маленька радість. Наче мишка пищить. Задоволено.
24 грудняСьогодні Валерія дорікнула мені, що я її уникаю. Я заперечила: це не так, тобто запевнила, що вона помиляється. Тоді вона сказала, що я просто високоморальна зануда. І що в неї теж є серце і почуття.
— Ти не припускаєш, що я люблю Андрія, а він мене?
Ми йшли вулицею і спинялися, за комір почали падати краплі холодного зимового дощу.
— Я бачу, ти вже здружилася з тією совою, — сказала Валерія.
— Сова — це Вікторія Семенівна?
— Не схоже?
Валерія усміхнулася. Силувано й гірко, як... Я бачила такі посмішки і у Віки, й... Так, у себе самої.
Оглянулася. За нами йшли три мої учениці. З мого класу. Не поспішали переганяти. Слухали, що говоримо?
Я пригадала розмову з класом. Пояснення бійки — ми просто гралися. Ви ж самі кажете, Світлано Ігорівно, що життя — це гра. Так, кажу, але...
«Надто багато «але», подруго», — думаю тепер і ще думаю про те, що я не можу не дружити з Вікторією Семенівною.
«Як і з Валерією», — кажу собі і з жахом думаю про те, що ризикую втратити їх обох. А я... Я ж не хочу цього.
30 грудняПередноворічний вечір у школі (сценарій, звісно, Іраїди Климівни, а не мій).
І дві прикрі ситуації перед тим.
Я остаточно переконуюся, що Вікторія Семенівна не тільки уникає мене, а навіть ненавидить. Сьогодні вона прийшла на вечір до доньки і коли я заговорила, поглянула так, наче вперше мене побачила. (Уникала перед тим неодноразово). Розумію — вона не може пробачити мені того, що трапилося там, у тій хаті. Я, на жаль, перечитала чимало творів світової літератури. Я, звичайна сільська «училка», розумію психологічні ситуації і підтексти... Господи, краще б того не бачити, що я бачу.
І Леся... Моя персональна донощиця. Я побачила, як це дівчисько стоїть у шкільному вестибюлі біля вікна. Щось мене наче підштовхнуло підійти до неї. Ось уже... З того пам’ятного дня, коли я отримала її чистий аркуш, вона мені не писала.
Може, мені треба було поговорити з нею — не знаю. Я вважала, що проблема мусить вичерпатися сама собою. Мабуть, я помилялася.
Отже, я підійшла і постояла за її спиною. Я не знала, що їй сказати. Я просто поклала руку на її голову і погладила цю голівку зі зробленою до вечора «дорослою» зачіскою.
Лариска-Леся повернула цю свою голівку і зиркнула на мене з такою ненавистю, що я аж відсахнулася. Це був спопеляючий погляд.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Щоденники Ієрихар. Ваза» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Щоденники Ієрихар Роман“ на сторінці 47. Приємного читання.