Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Я сказала Борисові, Борисові Танасюку, що, коли він справді кохає Наталку, то...

А втім, я в уяві таки розмовляла з ним цієї безсонної ночі.

Тільки в уяві.

Насправді вранці я просто провела мою старшу доньку на зупинку.

— Тупу-тупу ногами, сколю тебе рогами, — чомусь сказала Наталя, коли ми наближалися до зупинки, де стояли чимало загорянців, переважно студентів, котрі роз’їжджалися з села після свята. — Ніжками затопчу, хвостиком замету...

«Тут тобі й смерть», — пригадалося мені продовження казки.

Я здригнулася.

— Не смій, — сказала я.

— Про що ти, мамо? — Наталя подивилася на мене, як здалося, зі щирим нерозумінням. — Я справді коза-дереза, але житиму довго й щасливо. У мене буде син.

— А в мене внук, — я намагалася всміхнутися.

Все. Не маю сили писати далі.

Майже півтора місяця не бралася за щоденник. Щось у мені заціпеніло після того походу з Вікторією Семенівною і проводів Наталки. Намагалася рятуватися уроками, розповідала, розповідала, розповідала про Бернса, Шеллі, Достоєвського... Домашньою роботою, спілкуванням з дітьми. Ходила навіть з Петром до лісу заготовляти дрова.

Ліс був притрушений легким сніжком. Я завжди любила не сам процес заготовляння дров — ми пиляли дерева, Петро обрубував гілки, я їх спалювала — а той момент, коли робили перерву і смажили сало на шпичаках. Який у нього неповторний запах! Випили трохи самогонки.

— За тебе, — сказав Петро, чокаючись. — Вибач, що поламав долю.

— Що ти, — сказала я, але сама, каюсь, подумала, що доля могла таки скластися інакше.

Могла? Чи ми таки самі її творимо, свою долю?

Ще готувалися до чергового огляду самодіяльності, до концерту на честь свята Миколая. Регулярно передзвонювалися з Наталкою, яка запевняла, що в неї все добре, почала готуватися до сесії. Що ще? Хіба що Ігор...

Бідний мій Ігорьок, син, синочок, синятко моє нещасне, закохався у свою однокласницю. І в кого! У цю бездарну ляльку, Марину Римарчук. Вона й справді вродлива — блакитні з поволокою очі, ноги, про які кажуть, що ростуть від шиї. Сповна користується своєю красою. Втім, я несправедлива. У неї таки гарна пам’ять і, можливо, вона справді буде актрисою. Маринка варить воду зі своєї бідолашної матері-фельдшерки. Батько їздить до Польщі, як багато хто в селі, на контрабандні заробітки. І до Маринки приїжджає регулярно якийсь «крутелик» з райцентру. Навіть до школи під’їжджав, щоби посадити в машину. О часи, о звичаї!

Про закоханість Ігоря я дізналася від Іринки. Це велике непошкрябане порося (інакше й не скажеш) підгледіло пароль до Ігоревого комп’ютерного щоденника.

— Хіба я тебе не вчила, чого не можна роботи? — грізно спитала я, справді зла на доньку.