Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Вона швидко пішла від мене. Майже побігла. Я ж стояла, як укопана. Як соляний стовп. І що там ще...

Але моя Іринка була чудовою Королевою-Сніжинкою (образ ми придумали разом).

А ще вчора приїхала зі звісткою, що вона вже у декретній відпустці, Наталка. Мені не зрозуміти — чи вона справді така безтурботна і щаслива, чи удає...

На додачу монолог моєї Королеви-Сніжинки, якого не було в сценарії (записую по пам’яті):

— І що ж таке побачила я тут, коли до вас натхненно прилетіла? Я бачу, як краса, що зовні лиш цвіте, зав’яне, лиш торкнеться її промінь. Я бачу, як далекі почуття, що сходять, наче світлий промінець, усю планету здатні обігріти. Я бачу, як послана мною, Королевою, Сніжинка вже тане на чиїйсь руці, ще серця навіть і не досягнувши, яке б її зігріло і малюнки дивні нам дало. Я бачу вас, але чи бачите мене, свою прекрасну Королеву, яка до вас із зоряних світів отак натхненно прилетіла?

Шкільний народ, звісно, навряд чи щось й зрозумівши, шалено аплодував. Завучка Іраїда Климівна тисла руку і шептала, яка Іринка молодець. Молодчина! Підозрюю, що вона вважала, нібито цей текст написала я. Але я не писала.

Цікаво, де ж моє «прекрасне порося» взяло ці слова? Невже придумала сама? Чи, може, написав Ігор? Ігор? Але ж спроектовано явно на нього і його «принцесу»...

Щось стисло мені груди — там, на вечорі. Я підійшла до вікна. За ним не кружляли сніжинки, а йшов набридливий зимовий дощ. Стукав об скло вітер. Колихалася гілка яблуні й хтось наче скрадався садом. Може, Королева-Сніжинка? Ні, вона мала би бути білою.

«Бідний мій син», — подумала я і раптом не знати чого з’явилася інша думка — він насправді щасливий. Щасливий? Чим? Стражданням (стражданням від кохання?) чи... Чи отим самим... Вже самим проявом своїх почуттів, тим, що вони є, хай і до бездушної вродливої ляльки, молоденької лярвочки. Я відчула, як вимучено посміхаюся.

А садом хтось йшов і не міг підійти до вікна.

Після вечора педагоги запрошували мене в учительську на вечірку — я відмовилася. Сама не знаю — чому?

Новий рік святкували у шкільній їдальні. Весь педколектив з чоловіками і жінками і, звісно, «сільська еліта». На вечірці вже десь за першу годину я помітила, що Андрій Филимонович пересів до Валерії, явно не зважаючи на її чоловіка, а Вікторія Семенівна десь зникла. «Валеріє!» — подумки наказала я, але вона в мій бік і не поглянула.

Щось підказало мені, де шукати Віку. Втім «щось» — це вікна амбулаторії. Не буду описувати, як її застала... Багато не вартувало, щоб переконатися — вона наковталася пігулок. Де й взялася в мене сила вливати в неї силоміць теплу воду, вставляти пальці до рота, змушувати блювати.

Вона опиралася і лаялася, проклинала мене, називала зрадницею, кляла Андрія і весь білий світ.

Нарешті я вклала її на кушетку, вкрила своїм і її пальтами.

І тут подумала, що треба було би щось випити. Я знайшла пляшечку медичного спирту, налила в пластмасовий стаканчик і промовила до Віки:

— За твоє здоров’я, подруго.

Віка вже мирно спала. Поглянула на годинник — було пів на третю ночі. Подумала — хоч би з Ігорем було все нормально. Він зустрічає Новий рік у своїй компанії (як сказав) і Маринки, наскільки мені відомо, там не передбачалося. Її забрали святкувати Новий рік до райцентру.

Не буду описувати, як я заснула у нашій фельдшерсько-акушерській, чи то тепер лікарській амбулаторії. І прихід Петра разом з Андрієм Филимоновичем перед світанком. І мій ляпас чоловікові Віки, коли вони мене розбудили.

— Ого, — тільки й сказав Андрій Филимонович.