Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Відповіді я не знала. Не знала...

Спитала, чи вдома Ігор. Виявляється — пішов до Віктора Парамона, свого однокласника.

— Вітька теж закоханий в ту дурепу Маринку, — зашепотіла Іринка, хоч на вулиці нікого не було, окрім нас. — А знаєш, може... Може, вони змовляються її вбити.

— Фільмів надивилася?

Я погладила Ірчика по голові. Вона тихенько засміялася.

— Знаєш що? — сказала доньці. — Хай вони там собі балакають. Наталка з дядьком Борисом. А ми сходимо поки що в гості.

— В гості? До бабусі?

— Ні, до Віки. Вікторії Семенівни, нашої лікарки. Хочеш?

— Хо...

Ми вже йшли далі вулицею і раптом Іринка спинилася. Крутнулася на місці.

— Що сталося, Іруню? — спитала я.

— Ти йди сама, — сказала вона голосом, що раптом затремтів. — Іди сама. Я... Я подивлюся мультики. Там зараз будуть гарні мультики.

Вона знову крутнулася і стрімко побігла-помчалася до хати. Що з нею? Вона ж казала, що вже не дивиться мультиків...

І раптом я пригадала: син Вікторії Семенівни Богдан — однокласник моєї Іринки. Невже... Невже моя донька, Іруська, мій золотий Ірисик, закохана в цього цибатого і доволі безалаберного, баламутного хлопчиська? Отже, всі мої діти встигли закохатися... І без взаємності?

Сьогодні на уроці я вжила вираз: «У нас, на Трамедіоні...»

Побачила здивування в очах учнів. Поправилася... Вже не пам’ятаю і як.

А після уроків, йдучи додому, подумала, що мені все більше кортить розповісти їм про мою далеку планету. Мою?

Але ж Ієрихар живе в мені.

Її не позбутися.

Не позбутися й пам’яті.