Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

— Авжеж, вчила, — Іринка тільки трішки була збентежена. — Негарно підслуховувати, читати чужі листи й щоденники...

— Не тільки негарно, але й категорично не можна...

Моя донька:

— Але, мамусю, він так переживає! Він їй признався, вибач, мамусю, освідчився, а вона насміялася. Ця... ця... каракатиця назвала Ігоря калікою... який... Він хоче щось зробити з собою... Я... Я вб’ю її, мамо!

Іринчині очі справді палали. Дві великі розпечені гнівом жарини.

Ігоря треба було рятувати.

Але як?

Змусити це дівчисько, дівулю, дівку, що вже оцінило й свою красу, й довгоногість, й продало на першому ж аукціоні її життя, покохати мого розумного сина з ознаками наслідків ДЦП?

Ой, Світлано Ігорівно!..

І все ж я відмовилася дізнаватися пароль і читати Ігорів щоденник.

А ще я пишу тому, що Петро поїхав до Польщі. Повіз куплений десь спирт. Він вже возив колись і попався та був позбавлений на п’ять років права в’їжджати до наших сусідів. Першого грудня цей строк закінчився. Й Петро крадькома від мене поїхав до Луцька за візою. І таки її, очевидно, з допомогою когось, здобув. Якщо попадеться вдруге, отримає великий штраф, а то й ув’язнення. У кращому випадку — заборону на в’їзд вже на більший строк. Тремчу, як самотнє дерево на вітрі. Тільки не те велике дерево-птах, що на окраїні села, а те, яке може нагнути, зламати вітерець.

Ні, я не піддамся. Не здамся. Але, Боже, пошли моєму чоловікові удачу в його неправедному ділі.

Петро повернувся — живий-здоровий. Сяючи, як мала дитина, вручив сімдесят доларів.

— Я тебе більше не пущу, — сказала я.

— Але ж Ігореві треба буде поступати, — заперечив мій чоловік.

Звісно, треба буде, але...

Бідний Петро. Я раптом його цілую. Здивовано дивиться на мене.

Каже:

— От і заслужив поцілунок на сімдесят доларів.

Я: