Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

— Ось ти його і здійсниш. Я передам тобі всі необхідні знання, любий Кромітлере, — назвала я його друге ім’я.

— Ні... Ні і ні.

І все ж я відчувала: він схильний прийняти мою пропозицію, мою жертву. Якщо не сьогодні, то завтра чи трохи згодом.

— Наше одруження, якщо ти не проти, буде на свято священних квітів, — сказала я, коли ми прощалися.

— Але ж... Залишається надто мало часу.

— Любий, що може бути ліпше, ніж поєднатися у день такого свята? Ми потонемо у такому прекрасному барвистому морі.

— Якщо ти бажаєш...

— Так. Так. Так.

«Чи бажаєш ти... Чи бажаєш... Але не ти, а я... Я!» — так я подумала, коли лишилася одна.

Дивне запитання. Дивні відчуття. Звісно, я бажаю і цього одруження, і цього поєднання з Оберіхіфоном. І розчинення в ньому, адже я його кохаю, прагну, кохаю безмежно.

Тут до мене, до моєї свідомості приходить дивне і чуже слово: втеча. Втеча? Що за дурниця! Чия втеча?

«Твоя», — сказав мені хтось.

Моє досконале тіло занило, завібрувало. Його найвразливіша частинка. Там, де містилися найчутливіші рецептори.

Нікуди я не збираюся втікати. Не збираюся. Навіть в тіло Оберіхіфона. Я просто хочу розчинитися в ньому. Розчини...

Я застигаю в польоті. Викликаю відчуття штучної невагомості. Прекрасний стан. Я спеціально вибрала простір, де не можна нікого зустріти. Заповідник духу. Кольоровий килим із барв, яких бажає моя свідомість, ген там внизу.

Моя свідомість бажає. Бажає моя свідомість... Я раптом розумію, що не хочу нічого думати — ні над чим не задумуватися, ні про що не міркувати. Я просто застигаю в польоті. Я наче розчиняюся в повітрі. Ні, швидше у чомусь невидимому, точніше, невідчутному.

«Мене вже нема, — кажу я собі. — Нема. Я відсутня».

І приходить запитання, просте, яке... давно не навідувалося... це запитання... але чому, Боже, так стало важко думати?

Запитання: «Хто я?» Далі: «Хто в моєму тілі, якщо я, Ієрихар, відсутня?»

«У мене роздвоєння особистості?» — питаю.