Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Учора я повернулася до Загоряй. Село вже геть огорнула темрява, коли я вийшла з маршрутки. Я йшла, дихала селом (саме так — дихала селом), хоч і здивувалася, що так похолодало, і відчувала велику радість. Я здорова, здорова і ще раз здорова. Геть химери і всілякі фобії.

Господи, що було потім, коли я ступила до рідної хати. Гоголь відпочиває у зображенні німої сцени.

Потім сцена — Петро, Ігор, Іринка, вона ж Іруся — розпадається.

Петро:

— Де ти була? Де ти була?

Іринка (кидається і припадає до моїх ніг):

— Ти жива, жива, матусю.

Ігор силкується щось сказати і не може, у нього на очах сльози.

— У чому річ? — питаю я. — Я була в Луцьку — ви це добре знаєте. Що сталося, доки я їздила?

— Що сталося? Ти питаєш, що сталося?

Петро явно сам не свій. Геть труситься, бідолашний.

— Так, що сталося?

— Де ти була цих два тижні?

— Два тижні? Яких два тижні?

Я нічого не розумію. Вони наче знущаються наді мною. Враз мій погляд падає на настінний календар. Ні, я, очевидно, підсвідомо пошукала його очима і знайшла.

Підійшла.

Подивилася.

На календарі було 27 жовтня. Що ж це таке? Що за дурний розіграш?

— Двадцять сьоме... Жовтня... Ви хочете сказати...

Я, мабуть, упала б, якби Петро не підтримав. Посадив на лавку.