Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Тут він раптом зупинився і сказав, що мусить покинути мене. Коли ж повернувся, то повідомив: Вища Наукова Рада поінформувала його, що прийнято рішення (його ще має затвердити Вища Глобальна Рада) припинити експеримент. Для цього буде використано ефект матурування часу. Тобто по спіралі часу спеціальний корабель-пристрій потрапить у майбутнє і забере всіх учасників експерименту, котрі будуть видобуті з тіл неміонських (земних) істот.

— А я?

— Ти, моя люба ученице Ієрихар, виконала свою місію, — дуже лагідно сказав Учитель. — Тобі нема в чому дорікати собі. Ти належиш нашій цивілізації, з усіма її ознаками й атрибутами, більше того — ти, я це зрозумів давно і радий, що мої передбачення підтвердилися — одна з найвидатніших особистостей нашої планети, а можливо, й Всесвіту. Я певен, що тебе чекає ще чимало видатних, а може, й геніальних відкриттів. Те, що залишилося там, на далекій чужій планеті, належить тому справді чужому, як виявилося, дивному і неприйнятному для нас світові. Діти, котрі там залишилися, і за долю яких ти переживаєш, належать тому світові й тій планеті, вони діти Світлани, а не Ієрихар. Ти сама підсвідомо захотіла позбутися її оболонки, твоє трамедіонське єство прорвалося назовні, отже, ти належиш цій планеті та цьому світові. А пам’ять... пам’ять про експеримент, в якому ти брала участь, вмиратиме сама по собі, спочатку як болючий, а потім дедалі безболісніший процес. Ось і все, моя люба Ієрихар. З цим треба змиритися.

Я повагалася трохи й таки висловила Вчителю те, що мене мучило останнім часом. Невже життя само по собі не має цінностей? Цінності. Життя тієї ж Світлани, якби вона не була лише моїм втіленням, а сама собою, її чоловіка, дітей, інших мешканців того нещасного населеного пункту, села Загоряни.

— Вони просто живуть, — сказав Учитель. — Тим процесом, який і називається життям. Не шукай у ньому підтексту й філософії, моя люба Ієрихар. Це процес народження, розвитку, існування та вмирання живої матерії, хай і розумної в певних межах, от і все. Нагромадження речей, умовності їх існування — це намагання надати якогось сенсу цьому існуванню, хоч це й хибний шлях, який іде від відчаю перед самим, по суті безцільним, процесом існування.

— Така жорстока реальність, моя люба, — підсумував Учитель. — Допомогти їм неможливо, бо інакше то були би вже інші, штучні істоти, якби навіть їм спробували підвищити інтелект чи замінити мораль.

Я мусила погодитися з Учителем. Він мав рацію. Хай справді жорстока, але правда була у його словах. Він, як завжди, мудрий, мій Учитель. Такий закон, один із законів існування живої матерії, це я добре знала як космобіолог.

Але щось у мені протестувало. Щось начеб плакало. Чи навіть не плакало, а шкребло, нило, як болюча струна, ледь-ледь бриніло. Просилося назовні. Десь далеко в глибині мого досконалого єства. Надто досконалого, у порівнянні із землянами.

Ми сьогодні нарешті злилися з Оберіхіфоном у єдине ціле. Абсолютно єдине. Ми кохалися — довго і самозабутньо. Це було вище блаженство.

Відверто кажучи, я боялася, що на завершальному етапі спрацюють рецептори заперечення і антиєдності. Але вони мовчали. Жодного сигналу. Це означало одне: ми ідеально підходимо одне одному, ми створені одне для одного. Я і мій любий Оберіхіфон. Ні, Оберіхіфон і я. Я вирішила, я знаю — він завжди буде для мене на першому місці. Головному. Я свідомо віддаю йому пальму першості. Ну от, я випадково використала земний образ. Але це ж випадково.

От тільки... Тільки коли я подумки висловила бажання на запліднення, внутрішній модулятор не спрацював. Дивно. Але ж я перед цим єднанням пройшла детальне обстеження. Всі невидимі частини мого тіла працювали бездоганно. Чудово. Я абсолютно здорова. Тоді чому він не спрацював і не виконав мого бажання? Більше того, я відчула всередині якийсь глухий неясний опір. Що це? Тіло сигналізує, що ще рано? Але ж я цілком зріла особистість.

Але це була єдина прикрість. Єдине непорозуміння. В іншому було чудово. Чудово. Чудово. Чудово. Що це? Я перейшла на автоматичне письмо?

Чому ти питаєш про зраду, моя Світлано? Моя? Дивно. Адже її вже не існує. Незабаром вона зникне з пам’яті, як і обіцяв Учитель. А він завжди має рацію, мій Учитель.

Гаразд, про зраду, якщо тобі так цікаво. У нас, на Трамедіоні, цієї проблеми між особами протилежних статей, по-земному чоловіком і жінкою, не постає взагалі. Якщо виявляється, що двоє підходять одне одному, а тільки можливе єднання навіки, то вони й поєднуються на весь період їхнього фізичного життя. Хіміобіологи кажуть, що автоматично вмикаються рецептори вірності. Про жодну зраду, єднання з іншим думки чи бажання ні в кого не виникає. Більше того, як правило, пари програмують себе на одночасне припинення фізичного існування або перехід в іншу фізіологічну якість.

Щоправда, так, у нас на планеті існує нечисленне товариство прихильників вільних стосунків. Як у вас би, можливо, сказали, «сексуальна меншина». Чи, швидше, моральна. Колись трамедіонців, котрі дотримувалися цих поглядів, перевиховували, навіть переслідували, карали. Але згодом, після настання суспільства загальної досконалості та свободи, Вища Глобальна Рада прийняла закон, який офіційно дозволив діяльність цього товариства.

Отож, його члени мають право поєднуватися з будь-ким. Звісно, з членів товариства. Я знаю, на землі було щось подібне, так звані прихильники вільного кохання. У нас члени товариства взагалі не проявляють будь-яких претензій морального плану до тих, з ким офіційно поєдналися. Для них цієї проблеми взагалі не існує.

Як ставляться до них інші? Нормально, жодної дискредитації. Серед них є навіть талановиті вчені й мегахудожники. Хоча у Вищій Глобальній Раді вони представництва не мають. Ну, що ще тебе цікавить? Так, я теж вважаю, такі трамедіонці не мають права керувати і вирішувати долю нашого суспільства. Вони самі добровільно обирають свій шлях.

— Ні, люба Ієрихар, ні, — сказав Оберіхіфон. — Я не можу прийняти твою таку велику жертву.

— Це ніяка не жертва, — заперечила я. — Дуже тебе кохаю і справді хочу розчинитися в тобі.

— Але ж ти... Ти на порозі грандіозного відкриття...