То ж бо й воно, сказав Оберіхіфон. Дорікати ж мені, собі чи йому немає сенсу. Все одно через якийсь час Світлана мала померти. Перестати функціонувати. Але це мало статися лише тоді, коли та ж Іринка виросла б, за земними мірками, стала дорослою. Так що з мораллю все гаразд. До того ж маса неміонців-землян помирають значно раніше, навіть не розвинувшись як слід фізично. Від хвороб, недостатнього енергопостачання, яке там називають їжею, від нещасних випадків, отруєнь, нарешті насильницької смерті — війн і просто знищення одним індивідом іншого, притому з жахливою жорстокістю, що трапляється доволі часто. Кожного земного дня у великій кількості.
— Ця планета взагалі приречена, — сказав Оберіхіфон і запропонував ознайомитися з його доповідною запискою Вищій Глобальній Раді.
Я ознайомилася. Запитань — безліч. Головне з них — як так можливо жити? Для чого? Тим паче, що в землян-неміонців такий короткий за нашими мірками строк життя...
17 теодінтаОберіхіфон: — Повторюю, ця планета приречена. Поведінка її жителів, надто в тій частині, де ти жила в образі Світлани, — абсурдна і аморальна.
Я: — Але ж мусить бути якесь виправдання життю тієї ж Світлани, її чоловіка, її дітей.
Оберіхіфон: — Яке? Добувати собі засоби для існування? Такою важкою працею, як у жителів того населеного пункту, в якому ти жила? Серед бруду і самознищення тим, що вони називають алкоголем, а в інших частинах Землі страшним зіллям — наркотиками...
Я: — На Землі борються з цим злом.
Оберіхіфон: — Хто? Відсоток диваків? Ця боротьба невигідна ні їхній владі, ні власникам матеріальних благ, ні тим, хто маніпулює свідомістю землян. Ця маніпуляція — скрізь і повсюди — особливо огидна. Вона негідна мислячих істот.
Я: — Вони ростуть і пізнають світ. Вони радіють йому. Захоплюються, хоч і страждають. Вони...
Оберіхіфон: — Вибач, що перебиваю. Що дає це пізнання? Індивідуальний досвід майже не відбивається на наступних поколіннях. Хто пам’ятає тих, що померли? У кращому випадку родичі... Наступні покоління, як правило, заперечують звички і напрацювання попередніх. Кожен індивід, удаючи, що працює на суспільство, обдурює інших. Розвиток... Обман собі подібних заради власного блага у них повсюдний.
Каюсь, я виключила сприйняття. Я раптом побачила себе на вулиці села, де жила. Не я, а Світлана. Назустріч мені йде мешканець села. Людина. Землянин. Чоловік. Він хитається і брудно лається. Слова я не сприймаю, але розумію, що вони брудні, страшенно брудні, огидні й образливі. Він падає. Я спиняюся і дивлюся йому в обличчя. Воно... Воно розпливається і зникає...
12 керменаЯ вже мимоволі спілкуюся зі Світланою, Світланою Ігорівною. Я знаю, що вона має, даруйте, мала досить розвинутий інтелект, як для жительки Неміони-Землі. Хоча була лише вчителькою в маленькому населеному пункті. Але ж, пригадую, її (мої?) учні в переважній більшості не сприймали інформацію, яку вона (я?) їм подавала.
«Чому це відбувалося?» — запитую я і отримую жахливу відповідь: їм це було непотрібно, як живим істотам, жителям планети Земля. Хоча ця інформація розвивала інтелект маленьких землян. «Як це могло бути?» — питаю я, але тут же розумію, що це питає Ієрихар, жителька Трамедіону, вчена, що ось-ось потрапить до сонму безсмертних.
«А що думала Світлана, Світлана Ігорівна?» — несподівано виникає запитання.
Відповіді я не знаю. Не знаю.
Тільки пригадую, що вона вперто приходила на свої уроки і розповідала, розповідала...
«Заради чого? — питаю я себе. — Що це — акт відчаю, самопожертви, байдужість до результату у поєднанні з якимось автоматизмом, чи фальшивим відчуттям обов’язку?..»
Відповіді нема. Я знаю, що переважній більшості — з кожних ста учнів як мінімум 97-98 — знання, які давала Світлана Ігорівна, не тільки не згодилися в майбутньому, а... А вони самі вважали їх непотрібними. Хіба що для оцінки.
«Це правда», — каже хтось за мене.
Може, справа у тих двох-трьох учнях? Комп’юдатіон, якому я даю завдання, проникає і в записи, які стосуються Світлани, і в мою пам’ять. Він добуває відповідь — один з учнів моєї земної подоби став журналістом, хоч і доволі посереднім, восьмеро — педагогами, але тільки одна пішла шляхом своєї вчительки. Може, справа у ній?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Щоденники Ієрихар. Ваза» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Щоденники Ієрихар Роман“ на сторінці 30. Приємного читання.