Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Але я знала, що це були за запахи... Земні. Ті, що дісталися від Світлани Ігорівни. Я їх упізнала. Так пахли квіти на Неміоні — ромашки, волошки, троянди, м’ята, любисток... Які дивні назви! Ще був запах шерсті — собаки, кішки, корови. Пос... постелі... дивне чуже слово. І чогось невловимо-зворушливого. Невже це... Невже це... Тіло моє імпульсивно вібрує. Іринка... Її біляве волосся... Здається, воно лоскоче моє обличчя... Але ж у мене нема обличчя... Відсутнє... Я — Ієрихар.

...Останнім зникає найдавніший запах. Я майже непритомнію, свідомість відключається, але я встигаю пригадати — так пахло молоко, яким я її годувала. Ні, не я, а Світлана. І той запах наче ставав запахом самої Іринки. Він жив на її вустах і, здається, в її тілі. Тілі Іринки.

«Чужої істоти», — кажу я.

Зовсім чужої. Не моєї. Я Ієрихар. Ієрихар. Інакше б добровільно, самовільно не вийшла з того інопланетного тіла.

Усе гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.

Потім ми після довгої перерви спілкувалися з Лаотерамінією. Вона вже поєдналася долею, доки я брала участь в експерименті, із Крамторесмером, теж молодим перспективним вченим.

Отже, розлад у мене минув.

Усе гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.

Що ж це таке? Я написала те ж саме, що й попереднього дня. Слово в слово. Мені нема чого сказати? Але ж я написала правду.

Але?.. Я проводила дослід за дослідом. Все ніби вдавалося. Ніби. У рослинах відгукувалися імпульси на ті сигнали, що я посилала. Чогось ще не вистачало, чогось вирішального.

І раптом як блискавка — думка: чи не змушую я рослин робити щось неприродне? Фантазувати? Творити? Щоб у них виникало образне мислення? А що коли я чиню звичайне насильство? Рослини. Наші рослини, безумовно, живі істоти. Але, може, вони самі прийдуть до того, що я їм тепер нав’язую? А якщо не прийдуть?

Ще одна думка пропікає: чим я ліпша від тих насильників на Неміоні, Землі? Вони вбивають собі подібних, нищать все живе.

«Я не нищу, я стимулюю до нових форм життя», — заперечую.

«Але ж це все одно втручання й насильство».

Порадитися з Оберіхіфоном? Але я знаю, що він рішучий прихильник розвитку всього живого. Прихильник безмежного пізнання. Можливо, є межа, де треба зупинитися? Чому я так думаю, звідки це?

З цими питаннями я припинила досліди.

Мені було добре в тілі Оберіхіфона. Я відключила всі свої рецептори. Всі регулятори й контактні частини із зовнішнім світом. Я чула про можливість такого несподіваного розчинення назавжди за бажанням одного з коханих. Він може ввійти в іншого, повністю розчинитися, і буде вже тільки одна істота, одна особа.

У нашому випадку — Оберіхіфон.

Як мені було добре в тілі Оберіхіфона! Блаженство! Вищий стиль! Це не можна навіть описати, що я почувала.

А потім... Потім несподівано виник біль. Біль саме в моєму тілі. І ультразвук — крик. Різкий і нестерпний.