Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Відповідь мене приголомшила: «Це сигнал горя і туги».

«Горе і туга? Як це розуміти?» — спитала я.

«Не знаю, — відповів рецептор. — Але це сигнал горя і туги. Це сигнал також розлуки. Я більше нічого не знаю».

«Розлуки з ким?» — спитала я.

«Не знаю», — рецептор майже стогнав.

Я сказала Оберіхіфону, що до лабораторії я прилечу завтра.

— Так, так, завтра, — мій голос завібрував уже роздратовано. — Завтра.

— Добре, — здивовано згодився Оберіхіфон.

Я не полетіла в лабораторію ні завтра, ні післязавтра. Більше того — я здійснила злочин. Мобілізувавши всю свою волю й енергію, я зуміла своєю біоцетрофальною енергетикою проникнути в електронно-коридальний архів експерименту «Глибоке внутрішнє впровадження» і перекачати всю інформацію про цей експеримент і мою участь в ньому на мій внутрішній психоекран.

Те, що я зчитую, приголомшливо. Я — в образі доволі примітивної земної істоти. Проходжу, звісно, в прискореному вигляді, всі етапи розвитку. Земляни-неміонці справді страшенно дивні.

Моє тіло, моє досконале бідолашне тіло, воно було спочатку таким безпорадним, а потім все одно вкрай недосконалим. Дивна і захоплююча історія. Хоча й викликає певну огиду. Невже це й справді було зі мною, хай і в іншому тілі, в іншому світі?

Чоловічки (тепер я їх називаю так, ці фігурки) перестали з’являтися. Втім, я знаю, хто вони. Чоловік Світлани Ігорівни на ім’я Петро, її діти — Наталія, Ігор, Іринка. Так я собі вирішила. Чи це мої фантазії? Але тоді хто вони були? Ні, я маю рацію.

Я зіткнулася з чимось загадковим і ще не пізнаним. Можливо, Оберіхіфон також має рацію — експеримент з так званим глибоким впровадженням на планеті Неміона був непотрібний. Що ми дізналися? Що вони, неміонці-земляни, зовсім інакші? Що їхні дії і навіть саме життя з точки зору нас, трамедіонців, незрозумілі, абсурдні? Що життя на планеті Неміона, вона ж Земля, надто жорстоке?

«Але ж мусить бути якийсь сенс у цьому житті», — кажу я собі.

Звідкись, здалеку, з глибини мого єства (чи з Космосу?) приходить дивне мелодійне слово. Схоже на назву квітки.

Воно, я могла би поклястися (земне висловлювання, кажу собі), воно лагідне і пахуче, і випромінює дивне світло.

Я питаю, що ж це за слово?

Відповідь — Іринка.

Дивна відповідь. Дивне слово. Іринка? Але ж... Але... Так звали (звали чи зовуть?) доньку Світлани.

І раптом дивний всепоглинаючий жах пронизує мене. Адже Світлани вже немає. А Іринка, як і її ще нещасніший брат Ігор, залишилися там, на тій дивній планеті... Ні, вони не самі, з ними Петро й інші земляни. Їхні дії, міркування справді абсурдні. Вони мені чужі.