Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

23 верн третьої е-міністадії

Я знову на Трамедіоні. Розкручений спіральний диск часу й простору дозволив дуже швидко дістатися нашої любої планети. Приємні зустрічі із друзями. В нашій суперлабораторії я знову сідаю за прилади. Відчуваю легку вібрацію у моєму тілі: тепер я не просто астробіологічний космодослідник, супермагістр, я вчений передвищої категорії, вища за магістра найвищого ступеня Оберіхіфона. Це звання мені присвоїли тому, що моя гіпотеза про можливість перетворення неживої речовини в живу не штучним, а природним способом оптімаритальної генерації за допомогою інфрамелодійного проростання, як сказав мені сам Голова Вищої Глобальної Ради, блискуче підтвердилася. Вона вже навіть не теорія, а науковий закон. Мене представлено до Головної космічної відзнаки і, можливо, я балотуватимусь у члени (тіло вже не тільки вібрує, а народжує справжню симфонію, що негайно записується моїми біодатчиками) Вищої Глобальної Ради.

— Поздоровляю, — сказав Голова Вищої Глобальної Ради. — У такому віці ще ніхто не ставав автором наукового закону.

Всі мене вітали. Лише від Оберіхіфона надходили якісь дивні сигнали суму.

— Що з тобою? — спитала я.

— Ти... Ти ж тепер увійшла до сонму безсмертних, а я...

Боже милий, Оберіхіфон не байдужий до мене! Я включила свої біометильні датчики. Не мала б цього робити, але зробила. Як це не гарно для наймолодшого в історії Трамедіону автора наукового закону. Але мені так хотілося дізнатися про Оберіхіфонові почуття до мене. Вони були, були! Датчики вібрували, і хоча це вібрування відчувала тільки я, я подумки заспівала. Втім, я це й раніше підозрювала, його небайдужість до мене як до особистості. Тепер тільки залишається перевірити, чи ми призначені одне для одного у парадиптах долі. Якщо так, то...

І все ж дуже радісно! Просто радісно!

Я на піднесенні. Попереду зустрічі з друзями, участь у живих психологічно-піднесених виставах-дійствах, політ на планетарний заповідник, поринання у світ образів, які повезуть мене у дивний світ нашої трамедіонської супермузики. А після відпочинку — знову повернення до моєї улюбленої науки.

42 едіпта

Я вирішила піти далі. Від думок, що виникли, захоплює дух. Якщо неживу речовину можна перетворити на живу природним способом, лише трохи стимулюючи її, то, можливо, жива речовина, жива клітина, яка й так є інформаційним перетворювачем, зможе біотворити, біофантазувати, народжуючи не через якийсь час, хай і пришвидшений, не через селекцію, а трансформуючи своє виникле образне мислення у нову рослину, нову живу істоту, яка відрізняється за виглядом і якостями від неї самої.

«Як це можна зробити?» — подумала я.

Ця думка не давала мені спокою кілька наших трамедіонських діб. Я ставила досліди і моделювала ситуації на своєму комп’юдатіоні. Поки що нічого не виходить. Треба шукати якийсь інший підхід.

2 теодінта

Частина мого організму, відповідальна за образне, художнє мислення, раптом почала подавати незрозумілі знаки. Імпульси, які перетворювалися на фігурки. Дуже дивні фігурки. Вони виникали, утворювали різні конфігурації, наче витанцьовуючи якийсь танець, а тоді зникали, щоби через деякий час з’явитися знову.

Я перевтомилася?

Психоавтоаналітик, до якого я звернулася, сказав те ж саме.

— Ви працюєте над якоюсь серйозною проблемою? — спитав він.

— Так, — сказала я. — Дуже серйозною.

Після цієї розмови щось покликало мене в Долину поезії і я полетіла туди.

Прекрасні квіти (у нас квітами, якщо називати по-земному, вважаються невагомі летючі різнобарвні рослини), які навіюють і дарують чудові образи... Моя улюблена Пелігіонія відразу почула мою присутність. Вона народила чудову композицію запахів. Я підлетіла до неї.

— Що з тобою? — вловила я запитання в імпульсах, які посилала мені найкраща на світі квітка.

А й справді — що зі мною? Я спробувала відключити свою пам’ять, геть усі її частини, щоби зосередитися на блаженній музиці запахів і асоціацій, які навіювала мені Пелігіонія. І раптом знову виразно побачила дивні фігурки. Вони ворушилися, наче звідкись наближалися до мене. Ось їхнє графічне зображення. Вони мовби простягали до мене свої верхні кінцівки. Особливо одна з них — найменша. Я здригнулася. Частинки тіла, одна за одною, завібрували. Раптом я почула приглушений стогін. Це було щось таке, що змусило мене підсвідомо увімкнути другу захисну систему. Мій зовнішній погляд наштовхнувся на Пелігіонію і я мимоволі скрикнула — квітка почорніла, чорніла все дужче, нахиляла стебельце, почали в’янути пелюстки.