Розділ «Притулок»

— Здається, я не просив тебе виходити з машини.

Пішов сніг з дощем. Дрібна сніжна крупа боляче сікла обличчя, лунко клацала по скафандру й тарабанила по заледенілій куртці, набивалася у волосся, сипалася за комір.

Ольга відчула, як неспішно заповзає під куртку холод, як холоне тіло, як ниють змерзлі руки. У небі над яром нерухомо висіла чорна хмара.

— Дурний світ!

— Що? — перепитав Олег.

Він саме прикидав, у якій стороні залишився кордон секторів, і не розчув сказаних слів.

— Ніколи не прийду сюди більше!..

Протяжне виття перервало Ольгу, вона швидко підхопилася, а Олег із тривогою подивився угору:

— Іти звідси треба, і скоріше!

У цю мить щось м’яко ковзнуло на плечі Ользі, і відразу повіяло теплом. Плед! Подарунок старого доглядача. Усе має бути добре. Усе обов’язково закінчиться добре. Доглядач сказав, що вдень добро завжди перемагає!

Звідкись впав білий павук.

— Між іншим, лілові повертаються, — повідомив він. — На вашому місці я не став би їх чекати.

А потім час зупинився, його більше не існувало. Як вони покинули яр, Ольга не змогла б розповісти, де йшли — теж. У неї було дивне відчуття, що все відбувається у сні, що немає насправді ні лісу, ні дощу, ні стежки. Нічого не залишалося в пам’яті, усе зливалося в суцільну завісу. Реальною була тільки необхідність переставляти ноги.

Вона немов з боку бачила свою жалюгідну фігурку, яка бреде по стежці, посірілий від бруду бинт на голові Олега, шерстистого павука, який кульгає, і в той же час відчувала, як болить нога, стерта не пристосованим до лісових стежок югославським чоботом.

Десь на задньому плані ворушилася неясна думка, щось непокоїло Ольгу, але вона ніяк не могла вийти із заціпеніння й піймати цю думку за хвіст. Інші образи теж виникали в мозку, затуманеному втомою.

Ользі згадався чомусь Притулок і вікно, у яке вона ранком дивилася. Коли сонце проходить крізь замерзлі шибки, блакитні замки, вибудувані морозом, наповнюються тінями. Крихітна, але дуже гордовита королева неквапливо цокає каблучками по крижаному паркету. Щоки її біліші від снігу, голову вінчає блискуча діадема з найкращих у королівстві бурульок. Крижані гвардійці тягнуться й віддають честь. Над замком застигли в небі залпи святкового салюту. Сонячний промінь гасне, і в примарному замку знову запановує морок.

Чорний птах із тривожним лементом пронісся майже біля самої щоки Ольги, і дівчина опам’яталася. Вона побачила, що знову мимоволі піднялася в повітря, і крони дерев колишуться під ногами, як хвилі. Ольга кинулася вниз.

— Обережніше, розіб’ємося! — заверещав павук, який, як виявилося, давно вже прилаштувався на пряжці чобота.

— Вибач, я не буду більше! — сказала Ольга Олегу.

Олег нічого не відповів, він мовчки ловив губами повітря, і мокре волосся, вибиваючись з-під бинта, липло до зіпрілого чола.