Розділ «Притулок»

— Ах, от ви як, — вимовив Олег зовсім уже кисло й велів Ользі: — Зникни, живо!

Ольга щільніше закуталася в плед і не рушила з місця.

Над головою «ведмедя» стала згущатися чорна хмара, у якій увесь час проскакували розряди.

— Електричний ведмідь, нічого особливого, — сумним голосом зробив висновок Олег. — Не завадило б мати громовідвід.

«Грізлі» заревів і зробив перший крок до людини. Із роззявленої пащі вирвався клуб чорного диму.

— Нічого особливого, звичайний димодихаючий ведмідь, — пробурмотав Олег і позадкував. — Тобі не завадило б злетіти, Олю.

— Казки зобов’язані добре закінчуватися! — з жаром заперечила Ольга.

— А ведмідь про це знає?

Білий павук зупинився саме на півдорозі між «ведмедем» і людьми. «Єдиний заряд „Ю“, — буркотав він собі під ніс, — що я буду без нього робити? Потягло ж мене на екзотику!»

Коли чорне чудовисько наступило на павука, земля піднялася сторчма, потім опустилася. Людей розметало в різні сторони. Ольга судорожно вчепилася в якесь дерево. Олег чудом утримався на краю гігантської ями, яка виявилася на місці замка. З неба сипалися камені, палаючі балки, прапори з зображенням чорного звіра, які пожирав вогонь.

Ольга бачила, як махає їй рукою Олег, але не могла поворухнутися, навіть крикнути, у неї перехопило подих, немов морська вода знову рвалася в легені.

Тут земля знову здригнулася, здулася міхуром, лопнула. Тріщини звивалися, з них полізла якась коричнева лискуча маса, здійнялася у висоту метрів на десять й обпала жмутами із нестерпним смородом. Тріщини зімкнулися, земляний пагорб став осідати, і нарешті на його місці утворилася глибока западина діаметром близько шести метрів.

— Олю, як ти?

Ольга побачила замурзане обличчя Олега, тривожні блискучі очі під обпаленим бинтом, хотіла щось сказати, але не змогла.

Зовсім поруч завили перевертні, Олег нагнувся за тліючою палицею, але палиця випала у нього з руки. Він притулився спиною до дерева й запитав Ольгу, прислухаючись до виття, яке наближалося:

— Ти злетіти зможеш?

Ольга ледве розчепила руки, відпустила стовбур і дотяглася до плеча Олега:

— Знову хочеш від мене відкараскатися?

Сонце сідало в багряній заграві. Його не було видно весь день, а тепер воно наче навмисне з’явилося із хмар, щоб піти з викликом, залишаючи цей світ у безмежній владі зла.

Затріщали сучки, і зграя перевертнів оточила старе дерево. Їхні сірі костюмчики пошарпалися за час погоні, помітно витяглися зморшкуваті обличчя й стали більше схожі на звірині морди: вуха-пелюстки зараз були щільно притиснуті до лілових голів, ікла волого поблискували з-під піднятих губів.