Розділ «Бабай»

— Що?

— Тобі не здалося… Що він якось змінився після переїзду сюди? Нічого такого не помітив?

— Ну, загалом, так. Дещо. Адже це перший у його житті переїзд. Напевно, так і має бути. Це нормально, хіба ні?

— Я знаю, — трохи роздратовано перебила Валерія. — Я маю на увазі інше.

— А я ще не навчився читати думки, — Михайло кивнув на сплячого Назара. — Говори, будь ласка, тихіше, якщо справді не хочеш його розбудити.

Ніби на підтвердження цих слів, Назар засопів голосніше і перевернувся на інший бік.

— Він… — Валерія заговорила на півтона нижче. — Таке враження, наче він постійно чогось боїться. Дивно себе поводить. Ти бачив ті нитки?

— Під ліжком? — Левшиць кивнув.

— А пам’ятаєш, як він зіткнувся з тобою в коридорі? Потім те нічне страхіття… І в лікарні він теж поводився дуже дивно — мені дещо розповіли. Я ж тобі говорила?

Він знову кивнув.

— І що все це означає? — зітхнула Валерія. — Якби ти знав, як це мені не подобається! Напевно, ти вважаєш — та й він теж, — що я нічого не помічаю, але… це вже нагадує якийсь… психоз. Я думаю, його треба повести до лікаря.

Левшиць подивився на неї з таким виразом, ніби недочув:

— Якщо я правильно зрозумів — до психіатра?

Та звела погляд угору:

— Ну не до ортопеда ж!

— Чорт забирай, Леро! — розлютився Левшиць. — Нашому синові лише вісім років! А ти вважаєш, що в нього не все гаразд із головою тільки тому, що…

— Тихіше, ти його розбудиш, — попередила Валерія.

— Він ще дитина, — Левшиць перейшов на голосний шепіт, — та й прихворів до того ж. Навіть усі його друзі — всі до одного тепер далеко.

Він сів на стілець коло письмового столу, а потім, якось миттєво заспокоївшись, м’яким порухом руки посадив Валерію собі на коліно.

— Нас усіх утомив цей переїзд. Я от, наприклад, сам ще не встиг повністю відійти. А що до тих ниток… Нехай будуть, якщо йому так спокійніше.