Розділ 9

Уже хвилин за десять його плащ та чоботи сохли перед вогнем, а сам він, напівлежачи на лаві, сьорбав гарячу варенуху. Голодний, як вепр, Голота замовив усе, що лише було в шинкаревій коморі. За півгодини стіл просто ломився, господар із подивом дивився на худорлявого клієнта, що їв драглі, заїдав голубцями, жер деруни та кров’янку і запивав усе це пивом. Бенкет тривав, аж поки Голота не витер масні губи й не простогнав:

— Досить, господарю, досить. Зараз усе назад полізе, ще трохи, й помру… — він простягся на лавці. — Бог Гіпнос прийняв вигляд солодкоголосого птаха, сховався на величезній ялині й занурив Зевса в глибокий сон, — продекламував Голота, а потім підняв голову до шинкаря: — Чого дивишся, телепню? Давай кожуха, піду спати у стайню!

Очі його закривалися, і вже крізь дрімоту й власне хропіння до нього долетів голос одного з відвідувачів корчми. Як завжди, Голотина цікавість перемогла сон, він прислухався, і зрозумів, що тема розмов у острожців з роками не змінюється. «Точно, знову розповідь про скарби. Цікаво, чи можна в Острозі хоч кухоль випити, аби якийсь п’яний задрипанець не розповів про князівське золото, сховане в підземеллях під містом, і про те, що він знає, де саме?»

— Ото тоді, коли князь Острозький почув про того кримського хана Менглі-Гірея, що вже був в одному денному переході до Острога, то звелів знести скрині із золотом до підземного ходу. Як почав князь людей, навантажених скарбом, підземеллями водити, і водив, поки ті заплуталися, потомилися й уже не знали, день надворі чи ніч. Коли побачив це князь, то звелів кидати скрині в закутку. Тільки люди поскладали, як душогубець-князь зі своїм гайдуком позабивали всіх шаблями, а тоді вилізли й утекли з Острога аж до Львова. А коли татари пішли, то повернулися і князь з гайдуком. Та свій скарб вони так і не знайшли, скільки не шукали. Кажуть, тридцять років князь з вірним охоронцем спускалися в підземелля і днями ходили там тими переходами, доходили до Межиріча, до Глухів та Вельбівного, та своїх скарбів так і не знайшли, бо так їх Бог покарав за злодійство.

— А я чув, що золото таки знайшли, — прогуркотів п’яний голос Голоти у повній тиші. Усі голови повернулися до нього. — Микита Блях ішов п’яний від кралечки Кароліни Трайгерцової, що приймала тоді на Татарській. Ішов, поки не впав у якусь яму, а тоді блукав якимись ходами всю ніч, врешті втомився, сів до вітру і наштовхнувся дупою на щось холодне. Каже, що знайшов скрині, відкрив, а там лиш мишаче лайно. Оце й був князівський скарб, — закінчив Голота, ледве зсунувся з лави та пошкандибав до шинкаря, який стояв у дверях з кожухом і свічкою.

Так погано, як почався день в Острозі для Голоти, він не починався вже давно. Макітра його боліла так, що він волів знайти острозького ката, який відрубав би довбешку під корінь. Та особливого вибору не було. Зі стогоном Голота виліз зі стайні, обтрусив солому з жупана й пішов на пошуки проклятого купця Лєшека, якого вже ненавидів усіма фібрами душі. Після кількох годин безцільних мандрів Острогом, гість із Болотківець плюнув на все й зайшов до шинку. Ця корчма була не рівня тій, де Голота ночував і де його кусали здоровенні тварюки, яких невідомо чому називали блохами. У шинку «Під явором» бліх не було, а якщо й були, то маленькі й непомітні, ще й, мабуть, у князівських лівреях. Адже в Острозі цю корчму вважали найкращою, і сюди не гребували зайти й пропустити по чарці слив’янки або ж по кухлю знаменитого чорного острозького навіть господарі міста пани Яблоновські та Малаховські. Високий двоповерховий будинок, простора чиста зала, стільці з різьбленого дерева — шинок старого Шломи Шмулевича був справді вартим своєї слави. Голота це збагнув, щойно окинув «Під явором» поглядом досвідченого пияка, якому наливали у корчмах від Кадиса і до Астрахані.

— Шановний, — звернувся Голота до господаря кволим від похмілля голосом, — я шукаю дві важливі речі — кухоль пива та купця Лєшека, того, що мешкає біля монастиря францисканців…

Яким же було здивування зайди, коли зігнутий шинкар підняв руку, перериваючи його, а тоді вказав у бік столу, що стояв біля віконця.

— Он сидить Лєшек.

— О! І у нього на столі стоїть пиво. Дякую, господарю!

Пикатий здоровань з широкими, як ковбаси, вусами саме наминав крученики та душенину, плямкаючи губами на весь шинок. Голота, що був не в надто доброму гуморі, подумав хвильку й вирішив, що зараз немає часу на церемонії. Він стрімко підійшов, сів перед купцем на стілець, схопив шматок душенини[42] і запхав до рота.

— Привіт, Лєшеку, — кинув він купцеві, що вирячив на нього свої маленькі свинячі очі. — Я — Голота, Лєшеку, — проказав він, наче це щось мало пояснити товстуну.

— Бхвивіш, — прогудів купець набитим ротом.

— Так, саме бхвивіш, — відповів Голота, надпиваючи з кухля Лєшека пиво, — є до тебе розмова.

— Яка розмова, ти хто? — нарешті отямився й проковтнув кусень свинини купець.

— Мені треба дізнатися про покійного Калиновського… і його шинкарку… які…

— Ану забирайся звідси, — встаючи, заревів Лєшек. — Як ти смієш, я Лєшек Жигадло. Я купець першої гільдії! Зараз крикну гайдуків, і вони…

Лєшек Жигадло враз замовк і повільно сів на стілець. Обличчя ще зберігало обурений вигляд, але очі вже були переляканими.

— Ти зупинився на тому, що покличеш гайдуків, а далі чомусь замовк. Лєшеку, прошу тебе, говори далі.

— Що тобі треба? — видавив із себе переляканий купець, відчуваючи між ногами холодний метал карабели.