Розділ 8

Голота промовчав, дивлячись, як його щойно почищені сап’янці знову покриває пилом від курного шляху.

— Маруся, як мала була, то така, як вогник, бігала. Щось щебетала, як пташеня, весь час, до всіх щось говорила… Чогось дуже вона любила людей. Скільки разів я їй казав остерігатися, що люди — вони гірше звірів. Та вона лише сміялася, — Козира помовчав. — Я і змирився… На шинок їй грошей дав, аби вона раділа… А вони ж звірі, Голото!!!

Голота подивився на розбійника, та той, навіть не повертаючи голови, гарячково шепотів:

— Хоча ні, звірина вбиває, коли голодна, а ті, що на двох ногах… Зв’язалася з тим лайдаком, ляхом гоноровим, проклятим! — несподівано крикнув Козира, а потім різко замовк й похитав головою, тамуючи біль і давлячи в горлянці ридання.

Голота знову покосився на гайдамака, що явно був не в кращому гуморі і явно надудлений оковитою по самі вінця, і весь напружився, не випускаючи руків’я шаблі. З його досвіду і від тверезого гайдамака можна було чекати чого завгодно, а від п’яного — і поготів. Однак Козира качався собі в сідлі, пильно вдивляючись у гриву коня, і, здавалося, забув про Голоту зовсім. Лише коли дійшли до верху самотньої могили, що стояла посеред поля, прокинувся й глянув так, наче бачив Голоту вперше.

— Ти якого куреня[38]? — несподівано спитав він.

— Незамайківського, — відказав, пом’явшись, здивований Голота.

— А я Уманського. Засядьвовка старого знаєш?

— Не знаю, — здвигнув плечем Голота.

— Кішку-Лиманського?

— Нема вже його, згорів у зимівнику того року.

— Куцокінь?

— Забили Куцоконя біля стовпа, украв гроші на горілку в курені, то так присудили йому…

— Жаль Павла. Добрий був козак, раз на спір підкову, як тісто, зім’яв… — промовив задумливо Козира. — А з Кішкою ми вдвох звідси на Запоріжжя побігли. Я ж тутешній, зі Славути. Як утік тридцять років тому, так оце тільки років п’ять як повернувся. З татарвою рубалися, з московитами, зі своїми, з ляхами, то Кішка навіть рубця якого не мав — наче заговорений був. А в зимівнику згорів. От же Бог дав, — покрутив головою старий запорожець. — Бачиш, усі мої товариші вже у Бога за пазухою, один я ходжу цією проклятою землею і дітей своїх ховаю…

Голота не знайшов, що відповісти, мовчав і чекав. Нащось же старий розбійник привів його сюди. І навряд чи для того, аби поговорити про Січ і старих знайомих. Лише подумав, як Козира несподівано різко звісився з коня й наблизив своє яструбине, усе у віспинках лице до Голотиного й засичав.

— Знайди те падло, яке людей потруїло, а мою дочку зі світу зжило, Голото. Сам я не можу зараз, кожен собака за мною полює, щоб продати… Та й без того я лиш кривулею здатен махати, а ти… Чув я про тебе і знаю, що можеш. Прошу тебе й заклинаю… Ніколи Козира нічого не просив… І не попросить. Одне мені в житті тепер потрібно. Одне… Як зробиш, Козира тебе не образить. Кожен тобі розкаже про моє багатство…

Він люто грав вилицями, майже впершись довгим носом в обличчя Голоти, і той справді відчував, яким жаром палає Козирина ненависть.

«Знов-таки на майбутнє треба запам’ятати, що ненависть, поєднана зі сливовицею та кулішем із часником, має просто неперевершений ефект», — подумав Голота, дивлячись у примружені Козирині очі, і врешті кивнув. Козира миттю випрямився в сідлі, як струна, не відриваючи погляду від Голоти, заграв конем — кинув його в танок, підняв на диби, змусив вертітись, а тоді кількома рухами ніг заспокоїв.

— Хто ще знав про Калиновського і твою Марусю? — запитав Голота, спостерігаючи, як копита вибивають куряву з крейдяної могили, на якій вони стояли.

— Купець Лєшек, друг його, — обертаючись разом з конем, відповів Козира.