Розділ 8

— А потім він її кинув…

— То вона до тебе прийшла за приворотом. Не подіяв, ні?

— Не подіяв, — зітхнула знахарка.

— І що ж ти їй дала тоді? Отруту, кажи?!!

— Нічого не давала. Богом клянуся!

— Не хочеш сказати мені, скажеш у ката, Сташко! — підвищив голос Голота. — Яку отруту їй дала?

— Богом клянуся! Не дала нічого. Навіщо мені гріх на душу брати, та ще й шляхтича допомагати вбивати? Я ж знала: якщо щось не так, то до мене першої прийдуть, — заторохтіла злякана молодиця, груди колихнулися, і Голота вкотре, ковтнувши слину, підвів очі догори.

— А де ж вона отруту взяла, оте твоє упирське зілля? — зібрався він з думками.

— Я ж тобі казала — не знаю я. Не давала я їй того зілля.

— Хто? Хто може таке зробити?!!

— Не знаю. Христом Богом клянуся, не знаю. Я ж говорила тобі, що й сама хотіла б взнати, хто те зілля зробив. Але ж Марусю бачила всі ці дні. Вона до мене в понеділок прийшла, а в корчмі в п’ятницю потруїлися. Вона нікуди не їздила. Та й нема близько нікого. З Ляхова, з Куніва, Ілляшівки й Антонівки — всі до мене за травами йдуть.

— Значить, хтось із села?

— Ніхто тут не знає таких трав, ніхто! — швидко залопотіла знахарка.

— Ти що, дурепо, не розумієш! Як нема тут тих, хто знає, то тебе тоді першою й спалять, Сташко! Шукай! — крикнув Голота, а тоді сплюнув і вийшов надвір, грюкнувши дверима.

Щойно підняв голову, як аж наче наштрикнувся на уважний погляд здорованя. Той сидів на величезному чорному коні, обіпершись на луку сідла. Вершник у чорному кунтуші з чорним оселедцем, закрученим за вухо, і такою ж смоляною короткою бородою поволі випрямився й упер одну руку в бік.

— Голота? — повільно проговорив він, і було це радше ствердження, а не питання.

— Козира? — запитав Голота навмання.

— Так, це я, — сказав знаменитий харциз, одне ім’я якого змушувало здригатися людей від Острога до Кременця. — Поговорити нам треба. Підемо пройдемося. Он до тієї могили.

«Звучить не надто весело», — здригнувся Голота, та не подав виду, а лише потягнув носом, поклав руку на карабелу й подивився на вершника. Той спокійно чекав. Голота хмикнув, показавши в усмішці зуби, й пішов повз Козиру, підставивши спину. «Ой дурень, ой дурень. Зараз він бахне тебе тим келепом, що на сідлі висить і всадить голову між плечі», — приречено подумав Голота й інстинктивно втягнув голову, та удару не дочекався. За секунду Козира розвернув коня за ним і поїхав поруч.

— Горе в мене… — почав Козира.