Розділ 13

— І це мені людина, яку тільки-но мало не замордувало трійко харциз, казала, отже…

Голота отетеріло дивився на старого розбійника, а тоді запитав:

— А того чоловіка не Григорієм, часом, звали? Не Сковородою?

— Га? — наче винирнув зі сну Козира. — А хто його зна, може, й Сковорода, а може й Баняк чи Полумисок якийсь. Не пам’ятаю вже. Нагодували ми його, він подякував нам, узяв палицю й далі пошкандибав кудись…

Козира пожував зубами люльку, згадав, що запалити її в сховку не можна, тож зітхнув, витяг і поклав за пояс.

— Добре тоді, ввечері їдемо. Удвох. Одним конем доведеться, більше в мене немає. А як закінчимо, то поїду я, хлопче, до Києва, в Межигірський монастир. Ти ж знаєш, туди з Січі всі абиштовані йдуть, а я завжди думав, що не буде такого, щоб я до ченців тулився, помру десь з шаблюкою в руці. А от не дав Бог, знать, буду вже там вік доживать. Давно вже пора, набігався я по лісах та степах, треба й про Бога подумати… Але спочатку… закінчимо з цим.

З лісу вони вибралися, коли повністю стемніло. Голота хитався за спиною Козири, як очеретина, і лише дивом не падав. За пояс гайдамака він тримався з останніх сил, бо той відразу попередив: якщо впаде, то піднімати його не буде, а поїде далі сам. Голоту вже зовсім перехнябило поперек коня, і коли вже добрели до верболозів, де мали залишити Козириного вороного, він таки врешті сповз з крупа й гепнувся об землю мішком.

— Уставай, лигуне, нам ще йти і йти, — кинув Козира через плече, розсідлуючи коня.

— Зараз трохи полежу, і буде все добре, — кволо відповів Голота.

— Та що там буде, ти он трясешся, як собака. Встаєш? Бо чекати не буду.

Голота важко підвівся й здивовано відчув, що йому, й правда, легше. «Мабуть, гепання об хребтину Козириної коняки чудодійне, витрусило всю отруту», — повеселішав Голота, умився водою з як завжди крижаної Вілії, а тоді втерся рукавом і поспішив слідом за Козирою, що вже пружно йшов берегом до Болотківців. Вони ще почекали в чиїхось гарбузах, а тоді довго й нудно сунули городами нічним селом, ховаючись від будь-якої тіні. Коли ж підійшли до гори, де стояв війтовий маєток, то Козира змусив лягти, і вони поповзли тихо, мов вужі, хоч старий раз-по-раз обертався й гарчав на свого супутника, що хропів позаду, мов жеребець.

— Запалюй! — прошепотів Голота, коли вони перелізли через паркан на подвір’я, на що розбійник тільки роздратовано кинув:

— Не вчи вченого, Голото, я все життя те й роблю, що палю!

Козира кинув свій смолоскип на стріху, а тоді вихопив Голотин і швиргонув і його.

— Біжи зачиняй двері!

Полум’я повільно розгорялося, та вже за кілька хвилин дах запалав, як свічка, а будинок оповив дим. За пожежею вони спостерігали трохи осторонь і бачили, як нарешті у хаті прокинулися й загупали у підперті двері у марній спробі вийти.

«Довго вона не гупатиме, відразу кинеться до сховку», — подумав Голота й махнув рукою.

— Ідемо!

— Куди? Ти ж казав, що не знаєш, де вихід з її схованки, — схопив його за рукав Козира.

— Вона говорила щось про воду… — невпевнено мовив Голота.