Розділ 12

— …І я вчилася черпати силу кожного дня. Знаєш, яка вона? З нею ніщо не може порівнятися, Богусю. Це як відчувати кохання, пристрасть і любощі одночасно, в одному моменті тут жага слави і її здобуття, мрія та її здійснення, очікування поцілунку і сам поцілунок…

Голота вже мало розумів, що говорить Софія, він усе дивився на її очі, вуста та шию, на перса, що здіймалися під тонкою сорочкою. До цієї хвилини у своєму житті він не бачив нічого більш прекрасного.

— Я черпала ці сили звідусіль, — продовжувала війтова, очі її були так широко розплющені, що здавалися вдвічі більшими. — Таке багатство давно вже рідкість у мене вдома, у Сілезії — жага таких, як я, випила там усе до краплі. Вони тепер там живляться крихтами, за ними полюють, їх спалюють і вбивають щороку… Я ж несподівано натрапила тут на скарб, я щодня пила людей, почуття яких з дитинства наповнені цією силою. Їхні злість, страх, підлість, радість, мрії й сподівання були наповнені силою по самі вінця — я ними насолоджувалась. Допоки не з’явилася вона…

Десь глибоко в нетрях свідомості Голоти жевріло розуміння: щось іде не так. Якась маленька частинка його «я» боролася з монотонним голосом, що звучав звідусіль, але частинка та була надто маленька й слабка, тож він плив течією, що заколисувала й несла все далі. Він не звертав уваги, як змінюється прекрасна Софія, як наповнюється люттю її обличчя, як стають усе різкішими її слова, як змінюється тихий, м’який голос. Зрештою вона почала істерично викрикувати, страшно викривлюючи вуста та широко розплющуючи очі, та бачила це лише все та ж невеличка частинка у голові Голоти, а сам він сидів і не хотів ворухнутись, аби не злякати голос, що лився йому у вуха і був для нього частинкою божественного провидіння.

— …Вона почала красти в мене силу!!! Мала жебрачка, яку помираючою підібрали на лісовій дорозі Фельчинські, — безтямно вигукувала війтова. — Уявляєш, Голотонько? Її талант був незвичайної міці. Вона була сильніша за мене. Єдина моя перевага була в тому, що я знала про неї, а вона про мене — ні… Вона була не навчена розрізняти таких, як ми, і не знала, що двом таким в одному місці не жити. Вона безсовісно крала в мене все — ненажерливо забирала всю силу, залишаючи мені об’їдки… Як я хотіла вбити її! Щохвилини, щомиті мріяла роздерти на шмаття, але вона не підпускала до себе, несвідомо ставила перепони, які я не могла здолати. Убити, позбутися цієї злодійки — це було бажання більше за життя.

Софія різко встала, нахилилася до Голоти, по черзі підняла його повіки, а тоді, поплескавши його по щоці, відвернулася й заходилася порпатися в скрині, що стояла поруч. Вона розкидала в різні боки непотрібні хустки, плахти та сорочки й не переставала говорити ні на мить.

— Я думала й планувала роками… і ось нарешті. Я недаремно їздила в Камінь-Каширський і вивідала все про того вбивцю Сокирчука, його матір-травницю, я недаремно говорила з пасічником, який розбовкав про внучку — дочку розбійника, що стояла за шинквасом. Я знала, що це мені знадобиться, і кинула у воду перший пробний камінь — обережненько розповіла купцю Лєшеку про дочку Козири. О, я знала: торгівці не впустять можливості прибрати гайдамака, який розладнав їхні справи. Чекати довелося недовго, усе заварилося так, як я й очікувала. Уже за тиждень Сокирчук познайомив друга Лєшека — Калиновського з Марусею, яка мала розповісти гендлярам про схованку скаженого гайдамака. Тоді я кинула ще один камінець — розповіла про таємниці звідника Сокирчука Калиновському… А якось увечері до мене прибігла та шльондра шинкарка, розповідаючи про свої злигання з Калиновським і про те, що він кинув її, тільки-но вивідав усе про схованок батька-розбійника.

— Знахарка не дала доброго привороту, — вдала Краваржова тонкий шинкарчин голос, — це так жалілася мені та нікчема, — коханий не повернувся, — ридала вона в мене на плечі. Я ледь не розсміялася їй в обличчя і порадила розповісти все Сокирчукові, в якого на оці є гарна ворожка, яка може повернути коханця. І я таки не помилилася в тому лайдаку. Він відразу клюнув на приманку й зрозумів, що це прекрасний шанс позбутися Калиновського, який висотував з нього жили й гроші, натякаючи на вбивства в Камені-Каширському.

Відьма нарешті знайшла те, що шукала — грубу мотузку, підійшла до безтямного Голоти, зняла йому чоботи й діловито почала в’язати ноги.

— Сокирчук зробив усе так, як я й думала — послав шинкарку до матері, і стара змія дала їй отрути. Сказала, що то «упирське зілля», яке поверне любов її любого Франтішека, треба тільки випити обом. Франтішек! — перекривила відьма голос шинкарки й зробила паузу, подивившись на Голоту знизу вверх. — Лайно в житті і, до речі, в ліжку також. Ти знаєш, чому вони билися на дуелі з Краваржем? Бо п’яним той дурнуватий Франтішек насмілився бовкнути про нас із ним. Краварж його тоді трохи пом’яв у шинку, їх розтягнули, але після того він був усе одно що мрець, бо хто зневажить Софію, отримає своє! Та тоді я навіть попрохала Краваржа не вбивати дурня, адже він мені був ще потрібен. До речі, сам він так зневажав ту дурепу-шинкарку, яка втелющилася в нього, що й батька свого продала, що навіть не захотів випити з нею того сокирчучкиного привороту, а віддав келих з отрутою слузі. Коли ж вони попадали мертві, хвойда зовсім втратила голову, почала кричати про упирське зілля й утекла.

Обличчя війтової порум’яніло. Було очевидно, що згадка про те, як вона плела своє павутиння, приносило їй неабияку втіху.

— Це була просто знахідка! Я ж із самого початку хотіла звинуватити у смертях або упирів, або відьмаків, а тут шинкарка, яка біжить селом і волає про кровопивців. Я ледь не наздогнала й не розцілувала її!

Софія сіла за стіл, дивлячись на свого німого співрозмовника, що споглядав скляним поглядом кудись убік. Підперши щоку кулачком, Краваржова продовжувала:

— Кілька моїх розповідей про упирів біля вогнища на вигоні — і нікчемний Сокирчук знову пішов туди, куди я його штовхала. Він побачив, що має шанс стати управителем Болотківець, коли завертить тут віхолу, підставивши під удар мого тупого, як коропа, Краваржа. І це йому вдалося, адже тутешні люди, милий мій Богуславчику, вірять у все надприродне, та не бачать очевидного. Звістка про упирів просто звела їх з розуму. Спочатку вони ледь не спалили тебе, а потім забили Котовича, і лише тоді, коли я почала розповідати історії про кровопивців, які живуть між людей у селі, і коли я напоумила приїхати того скаженого діда з Данилівки, що всіх так нажахав, нарешті пішли убивати того, кого я хотіла — старого алхіміка Фельчинського. А тоді хтось, — посміхнулася вона, — підпалив хату, а разом з тим і ту, задля якої я й задумала всю цю катавасію. Так-так, любий. Що, навіть не підозрював? Так, коханий, усі ті вбивства були заради того, аби позбутися її, проклятої Дарки, служниці Фельчинських, малої відьми, що отруїла мені життя. Думаєш, хто зачинив ляду, де та дурепа мала сховок? Такий сховок і в мене є, щоправда, не така нора, як у тієї нікчеми. Краща! Іноді, знаєш, хочеться непомітно випити води й трохи вскочити у гречку з молодим купчиком…

Відьма тихенько захихотіла. Голота ж, остаточно втрачаючи контроль над своїми м’язами, потроху сповзав з лави. Мило посміхаючись перехнябленим ротом, відьма підійшла до Голоти й штовхнула його на підлогу.

— Ти дуже, дуже мені сподобався, Богусю, — дивилася вона, присівши навпочіпки біля Голоти. — Якби ти не був такий цікавий, якби сказав, що поїдеш звідси, а не залишишся й продовжиш нюшити… Яка б у нас була ніч, Богусю, яка ніч! Якби все було по-іншому, я б навчила тебе… ех, що даремне говорити, — хтиво облизала жінка губи і, нахилившись, пристрасно поцілувала майже непритомного бранця. — Але ти дуже багато знав, дуже, а міг дізнатися куди більше, а це було б зайвим, — муркотіла війтова на вухо Голоті. — Уся біда в тому, що ти ніколи не задовольнявся тим, що мав, завжди хотів більшого. Спочатку я віддала тобі шинкарку, ідеальна ж отруйниця, чи не так? Мстилася за спаплюжене кохання. Хе-хе-хе. Розповіла навіть про схованку тієї хвойди. Щоправда, перед цим я навідалася на пасіку, натякнула Марусі, що їй буде за вбивство шляхтича, а тоді через вікно дивилася, як ця посмітюха вдавилася на балці. Та навіть якби вона й не зрозуміла натяків — я їй приготувала частування. Щоправда, воно й так не пропало, бо зараз його випив ти. Хе-хе-хе. Цього б не сталося, якби ти тоді припинив нюшити. Так ні, шинкарка-отруйниця тобі не підійшла, ти вийшов на Сокирчука. Але й того тобі чомусь замало, любий. Я ж не можу ризикувати, ще б трохи, і ти б дістався до мене…

Відьма потягла за мотузку і посунула завмерлого Голоту по підлозі, а тоді відкрила ляду й ногою зіштовхнула його донизу. У неглибоке, на кілька вершків повне води підземелля, він упав з плескотом, шабля дзенькнула об водяне колесо млина. Гарне обличчя Софії хижо дивилося на безпорадного Голоту.

— Полежи ще трохи, любчику. Скоро тобі відніме дихання, а тоді я відкрию заслінку, і тебе понесе Вілія. Попливеш ти собі до Острога, а тоді по Горині все далі й далі. Побачиш нові землі. Ти ж любиш мандрувати, милий?