Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

У наступній палаті ми побачили двох чоловіків, що були прив’язані широкими ременями до залізних ліжок. Один лежав непорушно, інший повернув до нас голову, і то були перші очі, в яких ми виловили сліди розуму. Роти їхні були перебинтовані.

– Це… це мій товариш! – скрикнув полковник. – Капітан Коляда! Я впізнав його!

Чоловік мав довгі патли й бороду. Почувши своє прізвище, радісно закивав головою.

Ми в одну мить звільнили обох від ременів.

– Капітане! Як ви сюди потрапили?

– М-м-м… м-м-м… у-у-у… – промимрив щось той, зводячись із ліжка.

Його товариш, однак, лежав непорушно, і я, розбинтувавши йому рота, зрозумів, що він мертвий.

Капітан закотив рукави піжами і простяг до нас свої білі вихудлі руки.

Уся внутрішня поверхня рук була сколота шприцами. Потім він показав груди в синюватих плямах і знову спробував щось пояснити, але видобув одне лише нерозбірливе лопотіння.

– Над ним, очевидно, проводили якісь досліди, – здогадався я.

Капітан закивав головою. Раптом сполошився і почав показувати рукою на сусідню палату. Він теж розумів, що часу в нас обмаль.

Полковник відчинив її, і нашим очам відкрилася ще жахливіша картина.

На ліжках сиділо чотири зовсім голі жінки, і кожна бавилася зі щонайменше десятком малесеньких людинощуриків. Ці бридкі вертляві істоти вовтузилися в них на ногах, лізли до грудей і смоктали молоко.

Я не міг на це дивитися, мене нудило. Капітан стис кулаки і потряс ними в повітрі, імітуючи стрільбу з автомата. Проте полковник зволікав.

Жінки абсолютно не реагували на наш візит. Деяке сум’яття можна було помітити лише серед їхніх дітей, котрі, побачивши незнайомців, заметушилися і взялися забиватися жінкам межи ноги, під руки, увесь час наполохано попискуючи.

Капітан потягнув до себе полковників автомат, і той, не опираючись, віддав зброю.

Я вийшов у коридор і, спершись рукою об стіну, виблював просто на лискучу кахляну підлогу.

За спиною пролунали автоматні черги, пронизливий писк і конвульсивний вереск.

Коли вони вийшли з палати, я здивувався, які в них різні вирази обличчя. Полковник суворо ніс свій холодно-кам’яний вираз, натомість у капітана на вустах грала щаслива усмішка. Він тішився, що дістав можливість помститися.

– Ще троє дверей зосталося, – сказав полковник, перебираючи ключами. – Тут у них цілий дослідний інститут.