Розділ «Частина четверта»

Ніби українському народові більше нічого було робити, як складати «Історичні думи», у яких він «таврував Орликів». (Думи такі й справді створені, але не українським народом, а перекинчиками-заробітчанами на замовлення тодішньої компартійної ідеології, а вже вона ті «українські думи» видавала за буцімто народні.)

Такий уже був писаний і неписаний закон за панування комунізму в Україні: всіх українців, які виступали за незалежність України, незмінно таврувати зрадниками і ворогами.

Не хто інший, як Пилип Орлик сказав, як поклявся:

«…природа моя, з прадідів моїх не дозволяє мені бути зрадником, і зобов’язує мене бути вірним моєму добродійнику».

Це він, Пилип Степанович Орлик, мав тут на увазі Івана Степановича Мазепу і все життя вірно дотримувався цієї клятви. І був сподвижником І. Мазепи і до кінця свого життя залишився вірним своєму патронові і благодійнику та був продовжувачем його справи – боротьби за державний суверенітет України-Гетьманщини.

Він походив з давнього роду чеських баронів Орликів. Одна з гілок якого ще за доби Гуситських воєн (перша половина ХІІ ст.) переселилась до Польщі (до того вони жили в Угорщині й Моравії), а згодом облаштувалися у Литві. Там 11 жовтня 1672 року в селі Касуті під Вільнюсом і народився Пилип Орлик. Юний Пилип досягнув отроцького віку, коли родина переїхала до Києва. Пилипа віддали вчитися до Києво-Могилянської академії, де він, добре на той час знаючи латину та інші мови [34], вивчив ще й українську – та так, що вона йому на все життя стала рідною.

Закінчивши навчання, Пилип на все подальше своє життя залишився в Україні, де й розпочав свою службу канцеляристом, що приведе його до посади генерального писаря в уряді Мазепи, а потім і до гетьманської булави.

Ось так і започаткувався рід українських Орликів.

До речі, зберігся оригінал диплома імператора Фердинанда від 12 липня 1624 року, виданий одному з предків українського гетьмана, – «графові Орликові з Моравії» – в якому, між іншим, пояснюється, що «Орлик слов’янською мовою означає Орла…»

Дружиною його була Ганна – дочка полтавського полковника Павла Герцика. Син Григорій – генерал-лейтенант французької армії.

Всього в родині було семеро дітей.

До всього ж Орлик був ще й письменником, автором багатьох поетичних творів, книг, публікацій, у тім числі й таких як «Алкид Российский» (панегірик І. Мазепі, 1695), «Щоденник мандрівника» (щоденники він писав польською та французькою мовами).

Був блискучим оратором, чудовим співбесідником, філософом – чи, як тоді казали, любомудром.

Після закінчення академії був писарем (секретарем) Київської духовної консисторії. З 1698 року – на гетьманській службі: писар, з 1702-го – старший воєнний канцелярист, керуючий справами гетьманської воєнної канцелярії, з 1706 року – генеральний писар. Повністю підтримував політику гетьмана Мазепи, в тім числі і перехід його на бік шведського короля Карла XII. Виконував усі найважливіші дипломатичні доручення Мазепи.

Автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького війська» – пам’ятки політико-правової думки, в якій вперше в європейській традиції закріплено принцип поділу гілок влади.

Перебуваючи в еміграції, більше тридцяти років свого життя присвятив справі боротьби за Українську державу.

Пилип Орлик поставив на карту все і в першу чергу – набутий ним матеріальний достаток, що його він втратив заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Ризикуючи життям, він залишався вірним їй і зберіг відданість гетьману під час найтяжчих випробувань.

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі пішли за Мазепою у вигнання, долаючи великий і тяжкий шлях до тодішніх володінь Туреччини.

Разом з ним у липні 1709 року прибув до Бендер і залишався вірним помічником гетьмана до останнього його подиху в цьому світі. Після смерті великого гетьмана України Івана Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника. Андрій Войнаровський забрав собі гетьманську скарбницю, але відмовився від посади гетьмана. І погляди всіх звернулися до генерального писаря і найближчого і найвірнішого сподвижника гетьмана Пилипа Орлика.

І Пилип Орлик відчув: гетьманська булава, як гірка чаша, його не мине, тож треба бути готовим взяти на себе турботу за гетьманство в еміграції, а як удасться, то й повернутися під булавою на рідну землю.