Розділ «Частина четверта»

Довгий час Андрій Войнаровський, якому гетьман довіряв як самому собі, був зв’язковим між гетьманом і королем і навіть заслужив подяку Карла ХІІ. Пізніше король присвоїть йому чин полковника своєї армії, а польський король призначить Войнаровського коронним воєводою Речі Посполитої.

Після нещасливої для союзників Полтавської битви Андрій Войнаровський, полковник шведської армії і польський коронний воєвода, супроводжував свого дядька в еміграцію в Османську імперію і був біля нього невідлучно аж до самої його смерті в Бендерах, де брав участь у похованні гетьмана, а невдовзі і в перепохованні в Галаці.

Всі багатства, які були при гетьмані, Карл XІІ визнав приватною власністю, а не власністю запорозького козацтва. Їх, як прямий спадкоємець, отримав Войнаровський.

Під час виборів нового гетьмана в числі інших називалася й кандидатура Андрія Войнаровського – як одного з вірогідних претендентів на українську булаву. Можливо, йому б і дісталася булава, але племінник обмежився спадковими статками свого дядька, а від булави добровільно відмовився. Буцімто він при обговоренні своєї кандидатури скромно мовив:

– До булави треба ще й голови, – це не раз повторював мій дядько. А в мене хоч і є голова, для мене дуже дорога, але для булави вона ще надто молода й недосвідчена. На посаду гетьмана є люди більш достойніші за мене…

Гетьманом України і запорозького козацтва обох боків Дніпра було обрано тоді Пилипа Орлика, найдієвішим помічником якого і став Андрій Войнаровський. Він усе встигав. У Бендерах женився на Ганні Мирович, представниці відомої козацько-старшинської родини Лівобережної України, а названим батьком на весіллі став новий гетьман Пилип Орлик.

Вони здружилися в Бендерах і стали найближчими соратниками – старший Орлик і молодий Войнаровський і збоку здавалося, що Орлик і справді замінив йому батька в житті. Удвох вони намагалися створити антиросійську коаліцію – спершу в складі Туреччини, Кримського ханства та ряду західноєвропейських країн, а потім і європейських країн, підбиваючи їх на війну з Петром Першим.

Мазепин племінник виявився дієвим і невгамовним, він багато мандрував по Європі. Не заради свого задоволення чи пізнання нових країв, а все з тією ж ідеєю, що стала для нього ідеєю-фікс: знайти союзників у боротьбі за відділення України від Росії і створення на її території незалежної козацької держави. З цією ідеєю він їздив то в Адріанопіль то у Вроцлав чи Стамбул, Вену й Стокгольм. Скрізь встигав, скрізь його приймали на найвищому рівні – як особистого посланця гетьмана Пилипа Орлика, і всюди він мав успіх. Здавалось, що ось-ось буде нарешті створена антиросійська коаліція і розпочнеться війна з Росією.

Влітку 1716 року Андрій Войнаровський, залишивши родину у Вроцлаві, подався в ганзейське місто Гамбурґ… Безпечний, він навіть і не підозрював, що росіяни з наказу Петра І вже давно слідкують за ним і йдуть за гетьманським посланцем чи не по п’ятах. При згадці його імені цар Петро лютував і підганяв своїх довірених осіб пошвидше «взяти гетьманського посланця, поки йому і справді не вдасться створити антиросійську коаліцію».

І в Гамбурґ за нам прибув чималий хвіст таємних агентів та вивідників Петра І. Для захоплення Войнаровського цар навіть створив окрему групу з гвардійських офіцерів на чолі зі своєю довіреною особою Олександром Рум’янцевим. Він і поклявся: племінник Мазепи буде неодмінно схоплений!..

– І доставлений до мене в Росію, – закінчував за нього Петро І.

Так воно й вийшло. Головорізи Петра Першого, очолені Рум’янцевим, діючи в чужій країні, як у себе вдома, підстерегли на вулиці Андрія Войнаровського, накинулись на нього зграєю, натягли йому на голову мішок, зв’язали і бігом доставили в будинок російського дипломатичного представництва в Гамбурзі. І все ж вість про те, що росіяни в Гамбурзі схопили людину і незаконно її утримують у своєму диппредставництві, стала відомою.

За Войнаровського заступилися представники урядів Швеції, Франції, Іспанії, Англії, Австрії, Голландії і вільного міста Гамбурґа – але навіть такий демарш кількох країн росіянам усе байдуже. Дипломатичні представники Росії, не довго думаючи, заявили: Андрій Войнаровський, мовляв, сам попросив їх заарештувати його і доставити в Санкт-Петербург. Негайно. Він, мовляв, має щось повідати цареві Петрові.

І на тому все й скінчилося – більше ніхто навіть не намагався врятувати Андрія Войнаровського. Група Рум’янцева, котра складалася з гвардійських офіцерів, вкинувши Войнаровського до закритої карети, преспокійно і знову ж, як кажуть, серед білого дня повезла його з вольного міста Гамбурґа кудись на Схід…

І привезли племінника померлого гетьмана Мазепи і довірену особу діючого гетьмана Пилипа Орлика прямцем до Санкт-Петербурга, кинули в темний і мокрий каземат Петропавловської фортеці як особливо небезпечного злочинця. Того ж дня група Рум’янцева («гвардійські офіцери») була щедро нагороджена Петром І, а для Андрія Войнаровського почався хресний хід у неволю, звідки вже не було вороття…

Спершу Войнаровському мовби й повезло. До Санкт-Петербурга його доставили в день іменин дружини Петра І, майбутньої російської імператриці Катерини Першої – уродженої Марти Скавронської.

Дочка литовського селянина, вона під час Північної війни 1700–1721 років потрапила 1702 року в зону дій російських військ, а пізніше й на очі Петра. І так вразила владику імперії, що невдовзі вона, дочка простого селянина, стала фактичною дружиною Петра І. У 1712 році монарх оформив з нею шлюб – через дванадцять років відбудеться коронація. Після смерті Петра І – загадкової, до речі, – гвардійські полки під керівництвом О. Д. Меншикова посадять вдову на престол. Правління державою зосередиться в руках Верховної таємної ради (1726–1730).

До України Катерина І відчувала якусь незбагненну симпатію, тож за її правління у 1727 році буде відновлено гетьманство на Лівобережній Україні…

Але це станеться потім, а тоді, коли до Петербурга привезли племінника гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського, і Петро І, аж руки потираючи від задоволення, приготувався особисто допитати в’язня «с пристрастием», як за нього раптом заступилася Катерина, кохана його дружина.

– Петю, – лащилась до мужа-монарха, – який сьогодні день?… Га? Правильно, день мого янгола, твоєї любої дружини, і я прошу тебе… Хоч сьогодні не проливати кров і не мучити людей… Пе-етю, заради такого дня, а він раз буває на протязі року, день іменин, пощади нещасного племінника гетьмана Мазепи… Заради мене і мого сьогоднішнього дня… Я ж так тебе кохаю, моя ти радість…