Розділ «Частина четверта»

5 квітня (за іншими даними, це відбулося на місяць пізніше), поховавши Мазепу, козаки обрали Пилипа Орлика новим гетьманом України – на противагу Іванові Скоропадському, затвердженому на цій посаді Петром І. (Власне, сам Петро I і призначив його «побути гетьманом».)

Новообраного гетьмана Пилипа Орлика відразу ж визнали турецький султан та шведський король – з ними було укладено угоду щодо продовження спільної боротьби з Петром І – аж до повного звільнення України.

Того дня була прийнята перша конституція України, створена Орликом на засадах традиційного козацького права, але водночас і на рівні європейської суспільно-політичної думки доби просвітництва. І хай вона не буде – із зрозумілих причин – втілена в життя, але сам факт її появи в такий трагічний для України час свідчить, що козацька старшина мазепинських часів піднялася тоді вельми високо.

Козаки, які обрали Орлика на гетьманство, схвалили нову конституцію, що починалася урочистою декларацією:

«Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільна від чужого панування!»

Що ж до «гетьманського самодержавства», говорилося в конституції, то вона мала обмежуватися генеральною радою, утвореною з представників козацької старшини, полковників та обраних депутатів від кожного полку. Гетьман повинен був радитися з ними щодо всіх державних прав, тричі на рік скликати сейм (парламент), який мав складатися з полкової та сотенної старшини, депутатів та послів од Війська Запорозького, міст і духівництва України.

Також гарантувалися права і свободи, відповідно до традиційного українського права, людей усіх станів. Мала бути ревізія земельних володінь старшини, що збагатилася в минулі десятиліття шляхом свавільного захоплення ділянок, передбачалося скасування багатьох обтяжливих для селян повинностей та податків. Це була конституція демократична, що ставить її в один ряд з найцікавішими політичними документами XVII–XVIII століття у масштабі цілого світу.

Українська політична еміграція започаткувалася в липні 1709 року, коли після Полтавської битви на підвладних Османській імперії територіях Нижньої Наддніпрянщини зібралася частина козацької старшини, яка пішла за І. Мазепою, а гетьманом українського козацького «уряду у вигнанні» став Пилип Орлик.

На посаді гетьмана Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710) та Кримським ханством (1711, 1712), вжив заходів, щоб підштовхнути Туреччину до війни з Московською державою. Але через складні політичні та інші умови Прутський договір між Туреччиною та Росією щодо Правобережної України не був реалізований. Пилип Орлик переїхав до Швеції, пізніше до Австрії, а згодом до Чехії. З 1722 по 1734 рік жив у Салоніках (Греція), потім у Молдавії. Перебуваючи у політичній еміграції шукав підтримки провідних європейських держав у відновленні самостійної Української держави.

А з України, що її вже й геть придушив переможець битви під Полтавою, надходили вісті все невтішні й невтішні, часом і просто загрозливі. В Україні урядувала не лише гетьманська адміністрація. Після обрання Скоропадського гетьманом на місце Мазепи, цар відразу ж призначив при ньому своїм міністром стольника Ізмайлова, видавши йому дві інструкції – явну і таємну. Явна мала 10 пунктів і зобов’язувала Ізмайлова стежити, щоб в Україні не було зради, щоб гетьман без нього не приймав іноземців, не переміняв генеральних старшин і полковників, не відбирав і не надавав нікому маєтностей.

А ось таємна інструкція зобов’язувала Ізмайлова стежити за гетьманом і старшиною, щоб вони не зносилися із «зрадниками», поляками, шведами, турками і татарами, таємно вивідувати, скільки податків збиралося раніше і скільки тепер, прислухатися до розмов – стольник Ізмайлов перетворювався на банального підслуховувача-донощика, сексота.

Ізмайлов наголошував у своїх секретних доносах цареві, що новий гетьман Скоропадський у своїх універсалах вперто уникає офіційної московської термінології щодо «изменника» Мазепи, називаючи його не «изменником», а – «бувшим гетьманом» або – «нашим антецесором» [35]. Ба, новий гетьман Скоропадський, певно, не тим духом дихає, доносив стольник Ізмайлов, адже він сміє вимагати, аби заборонили московитам називати українців «изменниками» [36].

Невдовзі стольника Ізмайлова заступив стольник Протасьєв, видатний хабарник і донощик. Зважаючи на його донос, цар скасував виборність полкової і сотенної старшини, а всю владу поступово, але неухильно в Україні забирала московська адміністрація. Ігноруючи гетьмана, цар сам почав призначати полковників, як правило, з росіян, а вони, не знаючи місцевих звичаїв і борючися з «изменою», творили, що хотіли.

Щоб обезсилити, знекровити Україну, ослабити її людський потенціал, діяла практика посилати десятки тисяч козаків на «канальні роботи», на будівництво Петербурга та укріплених ліній на Кавказі, в походи на Персію. Там козаки – військова еліта нації – гинули масово. Так започаткувалася традиційна московська політика знищення українців як народу.

Аби позбавити гетьмана будь-якої самостійності, Петро І створив в Україні так звану Малоросійську колегію, яка позбавила гетьмана й тієї влади, що її він мав. При цьому для українського народу було видано грамоту з демагогічними твердженнями: колегія створена для «того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: ані неправими судами, ані утисками старшин».

Марно Скоропадський доводив Петрові I: це – брутальне порушення всіх договорів, укладених Україною з Москвою. Цар насмішкувато відповідав: «дело сделано», мовляв, реформа не суперечить статтям Богдана Хмельницького.

Така нахабність добила Скоропадського, хоч він і відзначався терплячістю. Повернувшись від царя, він зліг, сказав: «Амба нашим вольностям» – і не довго й мучився. 3 липня 1722 року його не стало.

(Гетьман Пилип Орлик запише до свого щоденника: «Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любий мій приятель».)

Через кілька днів після похорону Івана Скоропадського новим гетьманом – правда, спершу наказним, – з веління царя було обрано чернігівського полковника Павла Полуботка. Чоловік він був рішучий, у своїх діях твердий, взявся за справу, як мовиться, обома руками. Але тут до Глухова, що був новою столицею Гетьманщини, примчав царський посланець, бригадир Вельямінов і заходився формувати Малоросійську колегію.

Так виникло двовладдя в Україні. Вельямінов почав і сам писати доноси цареві і пересилав інші, видавав накази Генеральній військовій канцелярії. Полуботок запротестував – у нього, гетьмана, вже не лишалося ні влади, ні прав.