Розділ «Частина друга»

– А шо тут розізнавати, пане гетьмане. Як матінка Мотрю зустріла? Та знамо як. Не квітами.

– А чим же? – думаючи своє, запитав гетьман чисто механічно.

– Та хоча б деркачем. Або качалкою замашною. Чи й штурханів надавала. У пані Кочубеїхи не кулаки, а – кулачища. Як у доброго дядька. Та ви не турбуйтеся, пане гетьмане. Кочубеїха своє не проґавить – зустріла свою, як вона каже, дщерь, так як треба… То що, мені, пане гетьмане, бігти чи стривати…

– Стривай! Ти той… Ні, біжи та все гарненько розізнай, потім мені роз’ясниш…

Повернувшись від Мазепи додому, Мотря потрапила прямцем у руки розлюченої матусі. О, ніхто не вмів – і не міг – так лютувати, як пані Кочубеїха! Це коли ставало або й чинилося не по її – бо загалом вона була, за власним її зізнанням, і добра, і ніжна – це коли все робилося по її. Але дочка цього ніяк не могла збагнути.

Отож повернувшись од пана гетьмана, Мотря й потрапила прямо в руки розлюченої матінки – отець її, пан генеральний суддя десь завбачно завіявся – подалі від гріха – у далеких покоях будинку.

Набравши побільше повітря у, здавалось, бездонні легені, матінка – дебелі руки в круті боки – гучно привітала дочку:

– Ага-га-га!.. Повернулася, втікачко? Рано ж ти почала по гетьманах бігати, доцю моя, рано. Я у твоєму віці ще вірною твоєму батькові – якщо тільки це він твій батько, – була.

– Ще – вірною? – єхидно спитала дочка. – А коли ж ви, матінко, стали йому невірною?

Ось тоді пані Кочубеїха, не стерпівши такого нахабства та неповаги дочки до рідненької неньки своєї, пообіцяла добренько пригостити непутящу віжками на конюшні, а потім… потім…

Пані Кочубеївна запнулась, бо ніяк не могла на ходу придумати добрячу кару дочці своїй і, зрештою, вигукнула:

– У монастир тебе, гулящу, віддам! Може, хоч там гріхи свої відмолиш.

Любов Федорівна довго не могла заспокоїтись та все дорікала дочці… дорікала… дорікала. Мовби ж і ніжно, але голос зірвала й захрипіла…

У ті дні становище Мотрі в батьківському домі стало геть нестерпним.

– Та він, – дорікала їй матінка, – знаєш хто? Той, як його… Ага, згадала. Водяник, у якого борода з куги. От хто такий старий Мазепа. А ти ж… ти ж у мене русалонька… І до такого водяного втікала? Не до козака-лицаря, а до якогось там болотяного діда. Будучи такою гарненькою русалонькою.

Мазепа тим часом через дівку Мелашку просив Мотрононьку не гніватися на нього, що так вчинив з нею… Може, й не зовсім по-лицарському, але… Але якби прийняв, то її батьки геть його обезславили. Та й до всього, писав у листах до Мотрі, що їх потай носила Мелашка, і він, і вона не могли б утриматись і стали б жити як подружжя, а за це наздогнало б їх неблагословення від Церкви – вкотре про це нагадував. Мабуть, тому, що виправдовувався.

А загалом гетьман писав про різні ніжності його до неї, запевняв, що нікого так не любив, як її, журився, що батьки її виявилися такими злостивими і просив не змінюватися до нього в любові, відповідно до даного нею йому слова любити його до кінця днів своїх. Це коли вона від нього виходила, а він дав їй на прощання дорогий перстень, іншого такого у нього ніколи не було… І обіцяв відомстити їхнім ворогам-розлучникам…

А Мотря все ще собі місця не знаходила в батьківському домі – металась, наче в пропасниці. Казали, що плакала, голосила, побивалася і навіть… Коли кричала, то плювала на батька і матір… Батьки на неї не ображалися, бо певні були: дочка не винувата, то все діють лихі чари Мазепи.

Доходило до того, що Василь Леонтійович поскаржився – поки що скаржився, – Мазепі на… На долю свою. Писав:

«Чи діялось коли подібне з ким-небудь з тих, котрі жили при своїх регіментаріях чиновно і не чиновно!.. Горе мені, мізерному, і усіма запльованому! Обернулась в печаль надія моя знайти в дочці майбутню втіху. Посмутніло світло очей моїх перед близькими і домашніми. Завжди з бідною супругою своєю плачу від сокрушенія…»