Розділ «Частина друга»

Тим часом до покоїв повернулися послані гетьманом люди розузнати, з якої такої причини калатають Кочубеї у дзвін.

І тоді гетьман попросив царського полковника Анненкова, який був при ньому, негайно, взявши за руку Кочубеївну, відвести її до батьків і вручити особисто Кочубеїсі.

Мотря кинулась до Мазепи, плачучи, благала не відсилати її до батьків, бо матінка після всього, що вона вчинила, не дасть їй життя…

– І мені без тебе, Мотрононько, життя не буде, – гетьман казав, як наче скаржився, хоча звик ніколи й нікому того не робити, не виливати свою душу та ще на власну долю нарікати, бо досі був певний: кожен сам має вправлятися зі своєю долею. – Самотній я. Одинокий, яко перст відрізаний. Хоч і з булавою, але… Булава мені не замінить живої душі. Вже гадав і віку такечки доживати – самотнім. Бо, мабуть, мені так наврочено було. Аж тут тебе, серденько, спізнав. Покохав і до безміру щасливим став, і життя моє як розквітло. Від однієї лише мислі, що ти є, Мотрононько, що ти поруч у цьому світі, не вельми ласкавому, – життя моє й розквітло, як ти з’явилася. Як ото квітка квітне, коли весна приходить. А тепер, як поверну тебе батькам, знову мене обсяде клята самотність – ні до кого й голови своєї сивої буде прихилити… Іншої такої, як ти, немає і бути не може, бо ти одна-єдина, серденько моє. У всьому Божому світі. І туга мене вже за душу бере, лещатами її, бідну, стискає – з ким віку доживатиму? Самотина доконає, бо ні з ким буде, як люде кажуть, і сісти та й хліба з’їсти…

За півтораста з чимось літ у такій самій самотині опиниться Тарас Шевченко, хворий, одинокий, в безнадії, і з таким щемом та гіркотою виливатиме на папері свою самотню і неприкаяну і ніким не зігріту душу, що, читаючи його рядки, і сьогодні відчуваєш тугу. Бо самотність – вона і є самотність – у всі часи, у всі віки вона однаковісінька – хоч до Шевченка, хоч і за наших днів, і такою вона буде й завтра-позавтра, буде, покіль існуватиме рід людський на планеті Земля.

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій,

Або під тином простягтись.

Або… Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть