Розділ «Частина друга»

Бо боюсь туди ходить…

– Прийдеш до матінки і скажеш, як у пісні співається:

Ой здорова будь, матусю,

Я приїхав по Ганнусю!

Хочу буть тобі ріднею,

Ти будь ненькою й моєю…

Гетьман як поклявся:

– Я неодмінно прийду до твоєї матусі і попрохаю, щоби вона була і моєю матусею. Бо, скажу їй, наперекір всьому, кохаю твою Мотрононьку…

Все закінчилося, може б, і м’якіше, але справу трохи підпсував полковник Анненков. Повертаючи Кочубею його збіглу дочку – привів її за руку, ввернув, аби пристрахати генерального суддю, дещо й від себе:

– Гляди, Кочубею! Бо не тільки дочку гетьман може взяти, але й жону твою відняти в тебе може!..

Це вже була чи не погроза, і Василь Леонтійович, збліднувши, зробив було крок, аби загородити собою дружину, як начеб посланець гетьмана збирався її хапати, як та, відштовхнувши чоловіка, теж зробила крок уперед, руки вперла в круті боки, гучним голосом так сказонула, що полковник аж позадкував мимовільно – чорт знає, на що здатні ці Кочубеї!

– Передай своєму панові, що мені вже набридло чекати, коли ж він нарешті викраде мене, і чоловік мій тоді повірить, що я чогось-таки варта.

Ходили чутки, що буцімто колись гетьман – правда, він тоді був генеральним писарем – підбивав до неї клинці, інші ж запевняли, що він з Кочубеїхою щось-таки тоді крутив, але все то були чиїсь «хвантазії», а як насправді – роз’яснила Кочубеїха: «То я й не діждалася, аби Мазепа ще й зі мною щось там закрутив…»

– Лю-убко?! – обурився пан Кочубей. – Що ти таке речеш?!

– А я хіба гірша за інших? – в свою чергу запитала його жона. – Пан гетьман з усіма крутив і крутить, навіть дочці моїй баки забив, а я хіба гірша! Хай уже й зі мною крутить та викрадає мене місячної ніченьки – буде що мені на старості згадувати.

Позадкувавши, пан полковник чи не бігом кинувся од Кочубеїхи. А чоловік її лише зітхнув, бо не второпав, чи гостра на язик жона його жартує так, чи рече всерйоз?… Треба за нею придивлятися, бо ще й справді візьме приклад з дочки і побіжить до того чародійника і ласолюба, якому з жінками крутити, що іншому люльку запалити…

На той час місяць у небі над Батурином зблід, побілів, починало світати – тяжка ніч кінчалася, і батуринці, жваво обговорюючи нічне ґвалтування Кочубеїхи та колатання дзвону, розходились по своїх домівках. Того дня гетьман Мазепа пришле Мотрі Кочубеївні свого першого любовного листа.

Докори сумління, як тільки-но полковник Анненков відвів Мотрю до її батьків, почали мучити Мазепу: чи правильно він вчинив, що так нагально ледь чи не вигнав дівчину? Тепер матінка влаштує дівчині… Бідна Мотря й місця вдома вже не знайде – характер у матінки крутий. Навіть рота дочці відкрити на своє виправдання не дасть. Хоч би рук не доклала – Любов Федорівна така, що на все здатна. Вона, кажуть, навіть мужу запросто може надавати стусанів, і пан генеральний суддя тільки крекче. А щоб протидіяти жоні – боже борони! Йому ж і гірше буде, тож краще покірно мовчати. А що вже дочку вона заштовхає, то й говорити не доводиться. І до всього ж він так поспішно відіслав її, наче вигнав зі свого палацу, наче й справді її викрав і, злякавшись ґвалту, повернув. Hі, він добре зробив, що відразу ж Мотрю повернув, погано, що не побалакав з нею по душах, не втішив дівчину в розпачі, не підбадьорив, не сказав, як її кохає… Жаль, але толком він і справді в тій хапанині-спішці, як забевкав дзвін, не поговорив з коханою.

Оскільки докори сумління посилювалися і вже терзали, гетьман схопив якийсь аркушик паперу й сів писати коханій листа – власне, записочку:

«Моє серденько. Мій квіте рожаной!