Розділ «Частина друга»

І скажуть: – Десь його убито,

Сердешного, на чужині…

О горе, горенько мені!

Ось у такій самотині був тоді гетьман Іван Мазепа на 65 році свого многотрудного життя. Все в нього вже лишилося в минулому. І жінки, жодна з яких так і не стала йому рідною людиною до скону віку його.

Як гетьман, він щодня й щогодини був оточений – часом аж занадто, людом – служба така. З одного походу цар Петро кидав його в інший. А ось як чоловік був самотнім. Межи людьми почувався, як на безлюдді.

І ось… Як прийшло негадано щастя, так негадано й залишить його.

– Прощавай, моя дорога і єдина радосте, прощавай, моя ластівко. Пощебетала ти мені, пощебетала і знову маю самотнім лишатися. Хоч як би там склалися подальші дні життя нашого, а я скільки житиму, стільки й любитиму тебе. Але нині мусимо розлучитися. Чуєш, дзвін калатає – мусиш повернутися до батьків. Бо цей дзвін б’є і по мені [11].

– І як мені без тебе, я теж не знаю.

– Мусимо розлучитися. Час уже настав.

– Надовго?

– Обставини покажуть. Я все зроблю, аби вмовити твоїх батьків, щоби вони віддали тебе мені законно. Щоб і в нас все було, яко в людей. А коли відмовлять, як мені далі жити – один Бог відає. Тяжко мені знову залишатися самотнім, але обставини бувають часто сильнішими за нас.

Взяв її руки у свої, зазирав у її віченьки, наповнені слізьми, і раптом тихо проспівав:

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила,

А у мене ні хатинки,

Нема щастя, нема жінки…

Поцілував її руки, спершу одну, потім другу і закінчив пісню:

Є у мене сусідонька —

Люба, мила дівчинонька,

Та не знаю, що робить,