Розділ «Сказання перше. Сватались до Рогнеди два брати, два князі, два Святославичі»

Раніше це було не просто поділом географічного характеру, суперництво жителів Торгової і Софійської сторін нерідко призводило до сутичок на мосту через ріку. Середньовічне місто склалося на місці значно ранішніх поселень біля джерел Волхова та Ільменя.

У VIII ст. це був центр кількох поселень Приільмення, з IХ – ХII ст. столиця, а потім друге за значущістю після Києва місто, центр Новгородської республіки, що була підкорена Московським князівством у 1478 році.

В давнину на місці Новгорода було «старе місто» ільменських слов’ян.

За Іпатіївським літописом «Словене же седоша около озера Илмера и прозвалася своїм именем и сделаша город и нарекоша Новгород».

Новгородський (не датований) літопис:

«Во времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени и Кривици, и Меря: Словене свою волость имели, а Кривици свою, а Мере свою, кождо своимь родомь владяше…»

Край був глухим, лісистим – хащі майже непрохідні, всюди болота… А в болоті звісно хто живе – дідько.

Володимир, хоч і носив батькове ім’я Святославич, але не належав до шлюбних дітей Святослава – був бастардом, байстрюком. Незаконнонародженим. Так би мовити, сином другого ґатунку (першого були Ярополк та Олег). А будучи незаконним нащадком, гостро переживав з цього приводу вже змалку.

Та й потрапив він князем до Новгорода тільки тому, що законнонароджені сини Святослава Ярополк та Олег зневажали якийсь там загублений в лісових хащах і болотах Новгород, для них було образливим погодитись на якесь там князювання на півночі Русі, серед комарів та ведмедів – довелося погоджуватися Володимиру. А що він мав робити?

За все тим же Нестором, до Києва «прийшли новгородці, просячи собі князя, «Якщо не підете до нас, то самі добудемо собі князя». І мовив їм Святослав: «А хто б пішов до вас?» І відмовились Ярополк та Олег (законні сини). І порадив Добриня: «Просіть Володимира!» Володимир же був від Малуші, ключниці Ольжиної. Малуша ж була сестрою Добрині, батьком їм був Малк Любечанин, і доводився Добриня дядьком Володимирові. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам Володимира!» Він же відповів: «Ось він вам!»

Слова ці записані до «Повісті врем’яних літ» за 970 роком.

«Володимир не був рівнею своїм братам Ярополкові й Олегу, народженим від Святославової княгині, невідомої нам із джерел на ім’я. Певно, незважаючи на юний вік – навряд чи йому 970 р. було більше десяти літ, – княжич відчував свою неповноцінність у порівнянні з братами. А можливо, й несправедливість долі чи язичницьких богів – хіба він винен, що його мати не живе в князівських палатах у Києві? Мабуть, уже тоді в дитячому серці Володимира народилося бажання довести і батькові, і братам, і всьому світові, що він народжений князювати й сидіти на київському золотому престолі… Втім, ніхто не знає і вже не дізнається про мрії та сподівання малого княжича, що сидів у теремі на березі похмурого озера Ільмень за спиною багатомудрого дядька Добрині й кількох десятків батькових дружинників. І сидів він у Новгороді довгих сім років» (М. Ф. Котляр).

Володимиру-отроку тоді виповнилося 9 годочків. А тому в Новгороді середульший синок Святослава зростав та ума набирався, а Новгородом правив дядько його Добриня, зело мудрий і хитрий. Гідний брат його матері Малуші… І все б нічого, аж доки Ярополк, який став великим Київським князем, та не вбив свого меншого брата Олега, князя древлянського, який буцімто перестав йому коритися і дань платити, Володимир, злякавшись, що й із ним буде так вчинено (а війська тоді достатнього, щоби з Ярополком на прю стати, не мав), тож ноги в руки і втік у замор’я. Казали, буцімто в Швеції при королівському дворі пригрівся. І був там аж два роки разом із дядьком своїм Добринею, а в Новгороді правили тоді посадники Ярополка, який ті два роки був одноосібним правителем Русі з осідком у Києві. Та ось Добриня в замор’ї тім назбирав та понаймав варягів, зробив з них добре військо і через два роки він та небіж його Володимир повернулися до Новгорода, вигнали з нього посадників Ярополка, а самому Ярополку пригрозили: «Володимир іде на тебе, готуйся з ним битися!» Так Володимир чинив, щоби потім не пасталакали, що він потаємно напав на брата… І став Володимир знову княжити у Новгороді. Правда, не так він, як дядько його Добриня – сім років загалом правив він у Новгороді від імені свого племінника… А коли вони повернулися із замор’я, Володимиру було тоді вісімнадцять годочків…

– Але ж він отрок ще, юнець босогубий, бо й вусів ще не має, – скривився Рогволод. – І він до моєї дщері в женихи набивається, а до мене в зяті? Добриню свого у свати оприділив. Все Добриня та Добриня. Послухайте, мужі мої, а хто він такий? Князем вроді Володимир, а князює насправді Добриня. Гм…

Думав-думав і сказав:

– А повідайте-но мені, хто ж такий сей Добриня, хто він за їден? Судячи з усього, це старий хитрий лис із замашками вовка. І доки він з князем, Володимира не так просто взяти…

Згодом він буде оспіваний у билинах київського циклу, як великий богатир Добриня Никитич.

Бо прообразом билинного героя став саме він, дядько Володимира, збірним образом одного з найзнаменитіших руських воїв, таким, як Ілля Муромець, і наймолодший у цій трійці – Альоша Попович.

В енциклопедіях нині про нього пишуть: богатир, один з героїв руського билинного епосу. Звідтоді билиці і небилиці, правда і міфи-легенди та передання поєдналися-переплелися. І де реальність, а де народна фантазія – хто тепер розбере? Добриня разом з Іллєю Муромцем (до речі, похований у Києві, в Києво-Печерській лаврі) та Альошею Поповичем охороняли Руську землю. Коли Володимир стане великим князем Київським, та ще й Красним Сонечком, Добриня житиме при ньому в Києві як другий після Ілька Муромця богатир Київської Русі…

Перш за все він – воїн (у деяких текстах згадується його княже походження). З усіх богатирів він найближчий до Володимира, завжди виконує його доручення: сватає за нього наречену, збирає данину, захищає Київ і Русь.