Розділ «Сказання перше. Сватались до Рогнеди два брати, два князі, два Святославичі»

Може, вона того й заміж не йшла та женихів відганяла од себе, що забагла відьмою стати, а у відьом відомо, які женихи та залицяльники – біси.

Не знала Рогволодова дочка, як скористатися своєю вродою, от і забагла стати босоркинею. (Про те, що Рогнеда вже дала згоду вийти за Ярополка київського, в Полоцьку ще ніхто не знав.)

У тому, що Рогнеда вибрала собі (як і кожна дівчина, принаймні вільна, яка має право на вибір), нічого осудливого не було.

Вона мала повне право вибирати – на свій, як кажуть, смак і розсуд.

Та й Ярополк був усе-таки великий князь Київський, тоді як Володимир – усього лише новгородський (наче обласний чи що) князь. Але притична полягала в іншому: коли Рогнеда, вибравши Ярополка, відмовила Володимиру.

Чи не всі історики, які писали про сватання братів Святославичів до Рогнеди, сходяться в головному: княгиня «в образливій формі відмовила йому (Володимиру – В.Ч.). Розгніваний князь зненацька напав на Полоцьк, убив князя з синами, а Рогнеду силою забрав собі за дружину».

Володимиру «отказали в довольно оскорбительной форме»[7].

Рогнеда надменно отвечала: «Не хочу разуть робичича…»[8].

Ніхто з істориків, починаючи від Нестора, не виправдовує полоцьку княжну. «Звістка про відмову гордої половчанки викликала у Володимира роздратування. Вирішив: «Коли не пішла по-доброму, піде по-злому» (П. П. Толочко. Історичні портрети. Київ, 1990).

Образливо Володимиру було ще й не так за себе (хоча й за себе теж), як за матір свою. Святослава вона покохала щиро, не вимагаючи собі навзамін нічого, і не її вина, що Ольга відмовилась визнати її своєю невісткою та вигнала з Києва – стольного граду в глухе сільце на Либеді. Володимир любив свою матір синівською любов’ю, вона ж бо стільки зазнала лиха за свого життя, тож на всіх, хто так чи інак зневажав його неньку рідну, Малушу, княгиню древлянську, кидався з мечем, а на декого, як на Рогволода, й дружину водив свою.

І так, куди не заглянь, у яке дослідження не вчитуйся, всі виправдовують Володимира – або прямо, або підтекстом, – засуджуючи при цьому Рогнеду… Ні, не за відмову (дівкам при сватанні доводиться відмовляти, особливо коли до однієї сватається кілька), а за пиху князівни, за відмову в грубій брутальній формі. За це, мовляв, вона постраждала. І Володимир тут виступив не як нападник, а як ображена жертва. Хоча… Надто він був гордо-самолюбним. Подумаєш, у сватанні відмовили. І що – після цього руйнувати місто, у якому йому відмовили? Батька й братів тієї, що відмовила, вбивати?

Легко так міркувати сьогодні нам, сьогоднішнім. Володимир був князем, і то були часи, для нас не завжди збагненні. І в них – часах-епохах тих – жили такі люди, як горда Рогнеда і гордий Володимир. А коли дві такі натури стикаються – чекай лиха-біди. Одна з них помститься, принизить другу.

Хоча… Коли Ликера Полусмакова відмовила свого часу Тарасу Шевченку, коли він посватався до неї, Тарас Григорович не став помщатися. Хоча ображеним таки був. Та й сама Ликера потім каятиметься за свою відмову, приходитиме до поета на могилу в Каневі («Це прийшла я, твоя Ликера»), і проситиме прощення. Бодай перед історією.

Так чи інак, але повернімось до нашої історії. Рогнеда теж усе життя жалкуватиме, що тоді, в 978 році, необачно відмовила Володимиру. Якусь провину за це вона теж відчуватиме до скону літ своїх. За те, що стала мимоволі причиною загибелі міста, батька та братів і сама потрапила в неволю.

Дорогу ціну довелося Рогнеді заплатити за свою гординю…