Розділ «Частина друга Під зорями Аргентини?… Та ні ж бо – «полтавська галушка»»

А воно, те диво, назване пізніше «королевою екрана», з’явилося під зорями Малоросії – чи ти ба! Це ж треба! Та й батько в цього дива не якийсь там лицар, не якийсь там аргентинський гаучо, який з гітарою виконує рангеру, чи тамтешній менестрель, а всього лише… малорос.

На тодішньому сленгу так «по-братньому» величали українців – малі, мовляв, роси, всього лише якісь там…

Оскільки ж мати у цього дива була росіянкою (а національність дітей у змішаних шлюбах визначають здебільшого по національності матері), то й стане вона – народжена в Україні і від українця – за національністю руською. Та й виросте і коротке своє життя проведе в Москві. Тільки рання її смерть чекатиме там, де вона народилася – в Україні.

Жив-був у Полтаві Василь Левченко. Поїхав він до Москви, столиці тодішньої імперії, на навчання, до Московського університету (словесне відділення), вдало його закінчив, здобувши фах учителя-словесника. У Москві йому тоді здорово поталанило – він познайомився з вихованкою Олександро-Маріїнського інституту шляхетних дівиць, де навчалися юні дворянки і дочки заможних з 6 до 18 років, Катериною Слєпцовою.

Як водиться, між молодими чи не з першого погляду спалахнуло кохання, про яке кажуть: єдине і на все життя.

Після закінчення навчання молоді побралися.

Весілля було скромним, швидше походило на недільний обід з родичами. Молодий, Василь Левченко, випивши бокал шампанського (це вже після традиційних вигуків «гірко»), взяв гітару і, перебуваючи, звичайно ж, на сьомому небі, заспівав… Голос у нього виявився хоч і не сильним, але гарним, а ось пісні виявилися хоч і симпатичними, проте на його рідній мові, якої весільчани, звісно ж, не знали, а тому хоч і намагалися молодому підспівувати, та з того нічого не вийшло – московська рідня молодої не знала «малороссийского языка»… Тільки теща розчулена сказала, позиркуючи на зятя: «Хахол ти наш дарагой…»

Оскільки ж молодий чудово володів російською мовою і нічим від росіян мовби не відрізнявся, то на його національність за столом більше уваги не звернули – свій парень, сказали…

Вони дуже кохали одне одного – про це і через століття пишуть.

Молоде подружжя, не бажаючи ні від кого залежати, перебралося на батьківщину глави сімейства в Полтаву, де життя здавалося ситнішим – вочевидь, так воно й було, і де Василь Левченко влаштувався вчителем до міської гімназії…

Полтаві на Ворсклі тоді – 1893-го – минав 719 рік (якщо брати першу згадку про неї в літописі, хоч насправді вона значно і значно старша своїх офіційних літ).

Крім нещасливої для України Полтавської битви 1709 року, коли переміг біснуватий Петро, Полтава мала багато славних сторінок, особливо коли вона в роках 1648 – 1775-х була центром Полтавського козацького полку (взагалі терміни – полтавець і козак – нероздільні). На час народження Віри Полтава була не лише центром губернії (1893), а й значним осередком культури, освіти, мистецтва, літератури. І навіть – на початку XVIII століття – у навколишніх селах було 38 млинів, у жителів самої Полтави налічувалося 4980 бджолиних сімей – жили тоді полтавці з медом! Зі своїм медом!

У 1797 році у Полтаві була збудована приватна Полтавська лікарня І. Тишевського, 1802-го відкрита перша казенна лікарня. У губернському центрі на той час виступали відомі актори, там зароджувався український професійний театр, для якого І. Котляревський написав «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника», а ще ж виступали численні кріпацькі оркестри та хорові капели. Діяли «парубоцькі громади», репертуар яких складали українські народні пісні. З Полтави запрошували до Петербурга хлопчиків-альтів та дискантів. (З цією метою до міста приїздив М. Глинка.)

Вже на початку XIX століття у місті були відкриті Полтавське повітове училище, Перша чоловіча гімназія, Полтавський інститут шляхетних дівчат, Полтавське духовне училище, Полтавська школа садівництва, Полтавський кадетський корпус і навіть Полтавська школа краснописців (каліграфів), відкрита з ініціативи міністра внутрішніх справ В. П. Кочубея. Зі згаданих навчальних закладів вийшло чимало вчених, діячів культури: український письменник І. Котляревський, уродженець Полтави російський поет М. Гнєдич, український письменник В. П. Гоголь-Яновський, російський письменник І. Мартинов, академіки Остроградський, Мокрицький, поет-байкар Л. Глібов, письменник Стеблів-Камінський, вчений і громадський діяч М. Драгоманов, український письменник і театральний діяч М. Старицький, скульптор Л. Позен, російський художник і генерал М. Ярошенко, фізик М. Пальчиков, у Полтавському повітовому училищі навчався М. Гоголь, там працювали викладачами Л. Боровиковський і Г. Бодянський і багато інших діячів.

Кількість мешканців на час народження Віри Левченко в Полтаві сягала 54 тисячі. У місті діяли чотири ярмарки – Іллінський, Миколаївський, Воздвиженський, Всеїднівський. У 1870 році почала діяти залізниця Харків – Миколаїв, яка з’єднувала Полтаву з Москвою, і вже почалися перші організовані страйки залізничників.

Тоді ж у Полтаві діяли гімназії – державні, приватні, чоловічі і жіночі. Вони поділялися на класичні, реальні, військові, учительські, комерційні. Здебільшого 7-класні (8-й клас – педагогічний). На першому плані були класичні мови – латинська і грецька. Викладалися також Закон Божий, російська, французька і німецька мови (але не українська – в Україні!!!), математика, фізика, історія, географія, малювання, співи, гімнастика, військова справа. (У жіночих гімназіях – рукоділля, танці.) Гімназії мали навчальні кабінети, бібліотеки, природно-історичні, географічні і фізичні кабінети.

Перша чоловіча гімназія була відкрита 1808 року, жіноча – Маріїнська у 1860-му (на 1916 рік на Полтавщині діяли 34 гімназії, у самій Полтаві – вісім).

Тож коли випускник Московського університету, корінний полтавець Василь Андрійович Левченко з молодою дружиною потягом Москва – Полтава прибув на батьківщину, місце викладача в гімназії йому одразу ж знайшлося.

5 серпня – коли ночі були зоряні-зоряні, і справді у Полтаві, як співатиметься у пісні Миколи Старицького, ночі «ясні, хоч голки збирай», а дні сонячні, світлі, 1893 року у Левченків – Василя і Катерини – народилася первісточка, яку назвали Вірою, гарненьке немовлятко, дівчатко повненьке, міцненьке. (Про таких немовлят в Україні казали: як крем’яшок.)

Батько Василь був неймовірно радий.