Розділ «Частина друга Під зорями Аргентини?… Та ні ж бо – «полтавська галушка»»

Як була теж неймовірно рада і молода мати Катерина.

Вони дуже кохали одне одного, а обоє разом і свою крихітну, дещо, правда, опецькувату донечку. Василь Левченко крім гімназії більше ніде не бував. Відчитає своє і бігом додому. До коханої дружини, до коханої донечки.

Жили дружно, але… Ні, не сказати, що бідно, проте – скромно.

Скромно, але щасливо.

Зайвих коштів не було. Учительського жалування, що його отримував Василь Андрійович, працюючи викладачем Полтавської гімназії, не вистачало постійно. Доводилось давати приватні уроки. Але й це крихти. Тож навіть тримали студентів-столовників – так звали тих, хто харчується в кого-небудь за окрему плату.

З підробітком лише якось зводили кінці з кінцями. Але, попри все, жили дружно, в злагоді. Дочка зростала, оточена любов’ю.

Коли б на той час жив та був Микола Свидюк, і коли заспівав би він свою знамениту «Доня моя, донечка», то разом з ним співав би – голос він мав добрий! – і Василь Левченко:

Моє сонце, моє небо, моя доня,

Моя радість, моя втіха,

моя доля.

Зустрічають тата крильця-рученята,

Зорі-оченята, оченята-зорі.

І немає на землі ні біди, ні горя.

Дівчина-перлинка,

Золота краплинка,

Весняна росинка,

Літнє моє сонечко,

Доня моя, донечка…

Співав би цю пісню від душі і в радощах Василь Левченко, коли б пісня була на той час. І був би певний, що ця пісня створена про його доню-донечку Вірусю та про нього, найщасливішого в світі батька…

І що з того, що в дитинстві дівчатко-курчатко Левченків вважали не від світу сього – воно могло годинами дивитися в люстерко і розмовляти само з собою. Але на ті дивацтва маленького дівчатка не звертали уваги.