Розділ «Частина друга Під зорями Аргентини?… Та ні ж бо – «полтавська галушка»»

Це дещо розлога цитата з автобіографічного роману автора цих рядків «Веселий смуток мій» (Київ, 2007).

Отож, я полтавець. І так мені гарно, що з Вірою Холодною ми ще й земляки по краю, у якому обоє народилися, – милій моєму серцю Полтавщині, і зростали там само. Правда, кінозірка лише два роки, а я – шістнадцять, але ж кількістю років такі речі не вимірюються, і любов до рідного краю від того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стає більшою чи меншою. Вона просто є. Любов.

А втім, не буду – про себе. Та ще в романі про Віру Холодну. Бо ще молодий та ранній критик звинуватить мене в нескромності… Хоча чому б зайвий раз і не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупі з великим.

А як серйозно, то мова у нас зараз має піти про Полтаву, про ту Полтаву – єдину у світі білому! – у якій народилася, зростала маленькою наша Віра…

Отож – про неї, про Полтаву, про мою землячку…

У серпні 1915 року, отримавши через Олександра Вертинського листа, що чоловік її, прапорщик 5-ї Західної армії, важко поранений під Варшавою і перебуває в госпіталі чи не в критичному стані, Віра Василівна відразу ж почала збиратися в дорогу – на фронт. До коханого чоловіка.

Близькі застерігали: подорож неблизька і небезпечна. До всього ситуація на фронті швидко змінюється, російські війська терплять поразку за поразкою і відступають, відступають…

Поповзли чутки навіть про здачу Києва і відведення військ за Дніпро, тож легко буде в дорозі опинитися на зайнятій ворогом території й потрапити в полон. Та й госпіталі змінюють свої місця розташування – сьогодні тут, а завтра, як фронт рушить – бозна-де. Але Віра стояла на своєму.

– Я дружина офіцера. До всього ж ще, сподіваюсь, і патріотка. Володі тяжко, і я мушу бути біля нього. Сестра Володі, моя зовиця, працює сестрою милосердя на фронті, а я хіба гірша?

Взяла відпустку в Ханжонкова на цілий місяць (Ханжонков довго не хотів давати її – зйомки, – але Холодна наполягла) і спішно виїхала на фронт. У газетах писатимуть, що її «владно покликав обов’язок патріотки, дружини руського офіцера-героя».

– При чому тут… красиві слова? Я їду до свого чоловіка, – обурювалася Віра Василівна, бо не терпіла пишномовності.

Було, як за Блоком, чомусь подумалось їй, коли поїзд залишив Москву:

Вагоны шли привычной линией,

Подрагивали и скрипели:

Молчали желтые и синие;

В зеленых плакали и пели…

Вагони пасажирських поїздів в імперії були різних кольорів (аби пасажири, як ті цвіркуни, знали свої припічки) – жовті та сині – для власть імущих та для превосходительств і заможних, а зелені – для решти підданих імперії.

Просто і зрозуміло: пасажири жовтих та синіх вагонів ніколи не їздили – не по чину, – в зелених, а пасажири зелених – у жовтих та синіх. Так зберігалася в імперії «рівність».

Все за тим же прислів’ям: знай, цвіркуне, свій припічок!

Віра Холодна їхала відповідно до свого статусу – в синьому: фіранки на вікнах, м’які килимові доріжки, все блищить і сяє, вишколені провідники типу «Чего изволите?…», тиша, хоча й мертва, але якась державно-урочиста, майже Божа…