Розділ «Частина перша-3 Королева його вітає… Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!. Бурлюк, Маяковський та інші футуристи»

Сьогодні увечері буде КІНО!!!

Увечері мої односельці – і я з ними, – малі й старі, від першокласників до стареньких бабусь, які, позапинавшись барвистими святковими хустками та опираючись на ціпочки, простували до клубу… Кіно дивитися.

А далі процитую кілька абзаців із автобіографічної трилогії «Веселий смуток мій» (Київ, 2007):

«Кіно у ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоч крутили в основному або старі довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті Радянською армією у німців у якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за спасибі! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім йшли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки запиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходилися до клубу, тримаючи в пригорщі пожмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!» – тільки й чулося в селі… Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сарая, званого клубом, до самого вечора. По-перше, всіляких блискучих штучок у кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, скільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку «движка», щоб його завести, перекручували після останнього сеансу в попередньому селі стрічки, і таким щасливчикам дозволялося без білета дивитися кіно. А ще розклеювали в селі афіші. Без білетів пускали й тих, хто приносив у клуб рядна – вікна завішувати. Але рядна приносили ті, хто близько клубу жив – це було їхнім привілеєм, який вони вперто оберігали. Але завішували вікна так хитро, щоб у кожному вікні неодмінно залишалася одна чи й дві крихітні щілинки – через них, товплячись біля вікон, дивилися кіно – хоча що там можна було побачити! – безбілетники».

Коли ми всідалися в клубі (у колишній попівській хаті) – ті, кому пощастило вдома роздобути рубля, – то з нетерпінням чекали початку, як найбільшого дива. Ми ще не знали, яке буде кіно – «нормальне» (себто звукове) чи німе. Якщо німе, в пітьмі клубу в один голос чувся мало не розпачливий зойк: «Німе-е-е…» Але швидко про те й забували – фільм, хоч і німий, теж хутко брав нас у полон, в обійми своїх чарів… Тільки чути було, як по той бік стрекоче-гуде «движок». Скільки фільм мав частин – від десяти й бувало (якщо кіно «довге») до п’ятнадцяти, – стільки й було антрактів, коли в клубі спалахувало світло і механіки переміняли бобіни зі стрічками, – одну виймали з проекційного апарата – він був один, а другу навзамін ставили, знову гасили світло і далі крутили кіно, і ми знову поринали у його чари. І так разів десять-п’ятнадцять чи й більше на протязі демонстрації фільму! Але ми до тих антрактів звикли і вважали, що так і має бути…

А одного разу, пригадую, – не знаю, з якої нагоди, – в село заскочила вантажна автівка – т. з. «полуторка» (себто півторатонка) і привезла кіно за спасибі…

Машина зупинилася на вигоні, відкрили у неї задній борт, а там на столику стояв проекційний апарат, а нижче – «движок». Як добре стемніло – десь після десяти, коли вже густі сутінки накрили село і на небі висипали зорі, – з «полуторки» прямо на стіну ближньої до вигону хати й пустили кіно.

Ми, глядачі – діти й дорослі, – повсідалися поперед машини на траві, й почалося дійство. За давністю літ не пригадую, як кіно називалося і про що саме воно було. Та, власне, то був не один якийсь фільм, а кінозбірник кількох короткометражок. Всі вони були давні-давні, стрічки вже стерлися від того, що їх крутили роками, але зображення ще якось можна було дивитися. До всього ж, фільми були німими. Ми аж розчарувалися, що кіно німе, але… Як відомо, дарованому коневі у зуби не дивляться. Хоч і німе кіно, але ж привезли його нам дивитися за спасибі. Ми сиділи на траві, на моріжку, а хто й посеред вулиці, де проїжджа частина, а позад нас на машині з опущеним заднім бортом торохтів «движок», а з проекційного апарата у темінь бив промінь яскравого світла, несучи прямо на глуху стіну сільської хати німе кіно.

Було темно, на початку дванадцятої ночі, над селом висіли яскраві зорі, широкою рікою простирався срібний Чумацький Шлях, десь гавкали собаки, а на стіні хати безгучно йшло німе кіно, і ми були ним захоплені. За відсутністю «кращого кіна». З того збірника німих кінофільмів ми бачили якесь невідоме нам, селянам, «городське життя». Герої були, певно, панами, бо так гарно зодягнені і вирішували вони свої справи у квартирах, що були схожі на палаци.

Запала в пам’ять лише одна короткометражка. До пишно вбраної дами з високою зачіскою зайшов якийсь чоловік і, розкриваючи рота, щось гаряче їй говорив, у чомусь її переконуючи (на екрані з’явився напис: «О, милая, я люблю вас!..»), потім він опустився перед дамою на коліно, бив себе в груди рукою і все казав їй, як він її кохає – про це ми здогадувалися. І тут до кімнати вбіг ще один чоловік – як швидко виявиться, «муж» тієї дами… Ах, ах!.. (На екрані з’явився напис: «Какой пассаж!»)

Він і накинувся на даму… (На екрані вигулькнув напис: «Изменница! Змея коварная!.. Я тебе верил, а ты… ты…) Та «змея коварная» у відчаї заламувала руки і про щось клялася своєму чоловікові. Мабуть, у вірності… А той, схопивши якогось дрюка, кинувся на коханця своєї дружини (на екрані напис: «Смерть тебе!.. Смерть!!!»). Він бігав за коханцем, а той бігав чомусь по колу і все крушив своїм дрюком у тій квартирі, аж черепки летіли!.. А дама – «змея коварная» – заламувала руки і щось кричала в істериці…

Ми на траві потішалися, реготали, дивлячись на ту метушню на стіні сільської хати…

Потім закрутилася якась друга кінострічка, ще темніша й добре пошкрябана. І на екрані з’явилася гарна-гарна молода жінка, з очима, що від них не можна було одірватися.

Вчителька, яка сиділа збоку мене на ослоні (його завбачливо винесли з хати для такої категорії глядачів), раптом сплеснула руками й вигукнула (навіть згадавши Бога, що було рідкістю для вчителів):

– Боже!.. Та це ж… Це ж Віра Холодна! Сама Віра Холодна, королева екрана!..

Так я малим сільським хлопцем вперше почув це ім’я – Віра Холодна.

Не пригадую про що була стрічка, потемніла і напівстерта, але та загадкова, якась бентежно-хвилююча і таємнича жінка, гарна-гарна, з печальними очима, наче заворожила нас, і від її чарів я довго не міг звільнитися… (А втім, і не хотів звільнятися.) Вона навіть снилася мені… Звідтоді й назавжди закарбувалася вона у моїй тоді ще дитячій пам’яті… Я пізніше при нагоді питатиму у вчителів, а хто така Віра Холодна, але так нічого конкретного не дізнаюся. Хіба що кілька слів про те, що колись була (розповідь звучала як казка) у дореволюційному кінематографі така знаменита кіноактриса, загадкова і таємнича Віра Холодна, що так рано загинула (розповідали, що загинула) в якійсь незнаній мені Одесі… Двадцять з чимось літ тому…

Вродливішої, незвичайнішої і загадково-таємничішої жінки, як та, котру я побачив у німій стрічці на стіні сільської хати, і яка звалася Вірою Холодною, я більше у своєму житті не зустрічав – ні в кіно, ні в реальному житті. Та й не міг іншу таку зустріти, коли вона – Віра Холодна – одна-єдина у світі білому. (Хоча в принципі, кожна жінка – якщо вона справжня жінка! – має бути єдиною у світі білому і, звичайно ж, твоєю. «Ми, жінки, за своєю суттю все ж янголи. Просто коли нам обламують крила, нам доводиться літати на мітлі», – запише якось в Інтернет-щоденнику одна вельми популярна і вельми успішна російська модель Руслана К., яка у 21 рік свого молодого життя зненацька накладе на себе руки в Нью-Йорку і добровільно піде в інший світ на гребені свого успіху та фінансових статків. Потім її друзі скажуть: «Вона повірила, що, будучи янголом, водночас може літати і на мітлі, тільки в потрібний час її під рукою не виявилося…» Але це вже інша тема.)

Більше я Віри Холодної не бачив, – на екрані, звичайно. Та й хіба тільки я? Хто із нині сущих знає-пам’ятає Віру Холодну, коли ніхто із нині сущих не бачив її на екрані у давніх красивих мелодрамах німого кіно, яке сьогодні здається анахронізмом…

Та й уціліло лише п’ять коротеньких стрічок з її участю – із більш як півсотні фільмів, у яких вона знімалася. Хто їх сьогодні може побачити (чи бачить) – хіба що лише спеціалісти, історики кіно.