Розділ «Частина перша-3 Королева його вітає… Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!. Бурлюк, Маяковський та інші футуристи»

Працюючи в театрі мініатюр, відвідуючи кафе футуристів, мало не потонувши в богемі, Вертинський непомітно пристрастився до кокаїну.

Та так, що невдовзі в нього почалися галюцинації, різні видіння. Якось на Тверському бульварі йому привиділось, що бронзовий Пушкін спустився зі свого п’єдесталу, скочив на підніжку трамвая, і тільки його й бачили…

Мана! Наслання! Видіння було – серед білого дня, – таким зримим і виразним, що Вертинський зрозумів: з кокаїном йому пора зав’язувати.

Інакше – погибель! Кінець кар’єрі співака й кіноактора.

Але кокаїну було не просто позбутися. На той час вже почалася війна, і Вертинський, який ладен був забігти хоч і на край світу від цупких обіймів кокаїну (а втім, на той час крім кокаїну він був – як і більшість російської інтелігенції, – заражений ще й патріотизмом), подався добровольцем на фронт. Знайомий нарколог трохи підлікував його, але порадив: аби врятуватися від кокаїнової залежності, треба хоч на якийсь час змінити спосіб життя.

У кінці 1914 року Вертинський – вже санітар 68-го санітарного поїзда Всеросійського союзу міст, який курсував між передовою і Москвою. Там він, позбуваючись кокаїнової залежності, а заодно й решток патріотичних почуттів, прослужить до весни 1915 року, коли після невеликого поранення повернеться до Москви.

У госпіталі він і днюватиме, і ночуватиме, увесь віддаючись роботі.

І хай робота санітаром була не вельми поетичною, не простою, щоб не сказати тяжкою і навіть брудною, як для естета, але він потім з гордістю згадуватиме:

«Я вів спеціальний облік зроблених мною перев’язок. Ось підсумок – 36 000. Бог, мабуть, врахував цю мою роботу і 36 тисяч перев’язок – помножив на мільйони аплодисментів…»

У госпіталі він і познайомиться з молодим прапорщиком 5-ї армії, московським юристом Володимиром Холодним – його теж перев’язуватиме, тяжко пораненого під Варшавою.

– Мені щось ваше прізвище знайоме, – якось зізнався йому Вертинський. – Таке прізвище носить одна відома…

– …кіноактриса? – не здивувався прапорщик. – Так, це я наділив її таким прізвищем, бо спершу воно було тільки моїм. А тепер і Віра його носить.

– То ви… ви… – Вертинський ледь не задихнувся від хвилювання. – То Віра… Сама Віра Холодна ваша дружина?

– Так. Сама Віра Холодна. Моя…

– Я захоплений вашою дружиною, пане прапорщику…

– Ну, ну, – ревниво озвався офіцер.

– Що ви, що ви! Я захоплений нею як актрисою. На екрані вона – божество. Очевидно, така ж і в житті?

– Принаймні для мене – така… Не знаю, як би й жив, якби її не було…

Вони тоді проговорили мало не всю ніч. Все про неї, про Віру Холодну.

Прапорщик розповідав, а санітар в обидва вуха слухав, захоплювався і все не міг повірити, що ось він так запросто бесідує з чоловіком самої – САМОЇ! – Віри Холодної!