Розділ «Частина З Доріан»

— Я не пияк, та сповнений сюрпризів.

— Давай вино.

— Поліземо на дах? — запропонував Тарас, шукаючи потрібну пляшку.

— Що?

— Тут є вихід на дах. Дощу наче не було, має бути сухо. Чи лишаємось тут?

— Ні, давай на дах.

Ми сиділи на старій дахівці, звісивши ноги над безоднею темної вулиці, пили напівсухе вино з пляшки, дивились на місто і довго мовчали. Я відчувала, як починаю тремтіти — від холоду пізньоосінньої, такої дивної, такої мінливої, насиченої, іншої, геть з незнаного життя ночі, від пережитого, від скоєного, від того, що могло (має?) статись. Тарас приніс картатий плед і ми обоє в нього загорнулись.

— Ти тремтиш, — мовив він тихо.

— Знаю.

Мій голос прозвучав різко.

— Ти усім своїм колишнім хлопцям машини дряпаєш, чи тільки особливим? — спитав Тарас. Я дивилась на сяючий Високий Замок. Було прохолодно, та безвітряно.

— Першому і останньому, який наважився підняти на мене руку.

— У тебе дуже гарні очі. Я хочу їх намалювати. Тебе… Тебе намалювати. Це буде те, чого я прошу взамін, послуга за послугу.

Я промовчала. Але Тарасові, здається, й не треба було відповіді.

— Як це називається? Я знав, але забув.

Я зрозуміла, про що він.

— Коли очі різного кольору? Гетерохромія.

У мене справді були різні очі. Одне — блакитне, інше — каре. Я знала, що це декого лякає, але багатьом чоловікам така диковина видавалася чомусь привабливою.

— Знаєш, до них важко підібрати колір тіней. Доводиться обходитися стрілками.

— Це жахливо, — мовив Тарас серйозно, хоч я відчувала в його голосі смішок.