Розділ «Частина З Доріан»

А може, тому, що Тарас дійсно був талановитим — у свої двадцять два він уже готував другу персональну виставку, третій рік винаймав майстерню, тоді як його друзі (не Стас, звісно, а бідніші), малювали, де прийдеться, а переважно — вдома. Тарас не мав відбою від замовників. Я не знала, де він мешкає, знала тільки, що з якимось другом, бо його батьки і старші брат та сестра жили в Ужгороді.

Він багато працював. Часто — цілодобово, виділяючи на сон кілька годин між роботою протягом багатьох днів. Але ніколи — навіть у дні авралів чи поганого настрою, важкого дощового неба, сірих калабань і промоклих кросівок, відсутніх усмішок у перехожих, — ніколи-ніколи він не забував про мене. Навіть тоді, коли у мене розпочалася сесія, а в нього з’явилось багато роботи і ми не бачились понад тиждень — Тарас не забував подзвонити чи написати щось смішне в SMS. Завжди по телефону — він не реєструвався у соціальних мережах (вважаючи, що вони забирають час), з’являючись лише на персональному сайті.

Промайнула осінь. Разом з нею минули калабані та мокрі стріхи. Стало холодно вилазити на дах майстерні. Прийшла зима. Львів вкрився візерунками морозу на вікнах, льодом потягнуло по бруківці, коти позалазили в щілини між підвіконнями та батареями, а люди загорнулись у теплі, часто смугасті, шарфи.

У мене закінчився семестр і я часто байдикувала чи читала, валяючись на протоптаній, кривуватій канапі в майстерні Тараса, коли він малював. Тут тепер було прохолодно — старе горище, як-не-як. На Миколая Тарас купив мені капці, більше схожі на чоботи, і теплу камізельку з капюшоном білого кольору, щоб я почувалася затишно серед протягів. А я подарувала йому ще один плед і пару однакових великих горнят ручної роботи.

Був саме переддень нового року. Я увесь день була якась сама не своя — вранці заїхала до мами та брата, завезла їм подарунки на новий рік, посиділи, погомоніли. Потім пройшлася крамницями в пошуках фруктів — сама не знала, чого хотіла. Врешті купила чотири види до біса дорогого винограду. Їхала в маршрутці — і забула там пакет з купленим. Втомлена, сердита, знічена, саме збиралась піти додому, як подзвонив Тарас. Аж тоді згадала, що нині субота, а значить — звичні посиденьки.

— Що з голосом, лисичко?

— Накупила винограду і забула в маршрутці, — мовила я роздратовано.

— Неприємно, але не смертельно. Пирога хочеш? — пролунало після миті мовчання.

— Ти що, спік пиріг?

— Ні. Але можу, якщо прийдеш.

— У тебе немає духовки.

— Це вже деталі. То ти прийдеш?

— Так. Буду за годину. Треба ще заскочити додому.

— Гаразд.

Колись, як я мала поганий настрій, мама сказала, що жінці, аби захотілось усміхнутись, варто для початку гарно виглядати. А для цього треба вдягти сукню.

Приїхала я до Тараса не за годину, а за дві — гарно нафарбована, в короткій чорній сукні, на підборах.

— Ти дуже вродлива, знаєш про це? — запитав він тихо, коли я зайшла і повісила пальто на гачок біля дверей.

— Ти не даєш забути, — мовила я, легенько всміхнувшись. — А де всі?

— Я подумав, що сьогодні не захочеться багато галасу. День був важкий.

Подумалось — а мене запросив же.