Розділ «Частина З Доріан»

— Не образяться?

— Ні, звісно. Кожен має свої клопоти перед новим роком. Та й Різдво незабаром.

Ми сиділи в майстерні, загорнувшись у пледи, і пили гарячий чай з нових горнят. Їли куплений Тарасом пиріг. За круглим вікном лягала сутінь, біліли засніжені дахи і загорались жовтаві електричні вогні на вулицях та у вікнах. Від вікна трохи тягнуло, торшер, що стояв поряд з канапою, світив тьмяно. Тарас вимкнув «велике» світло, бо увімкнув калорифер — а через паскудну напругу лампочка вечорами починала блимати. Я знала, що коли мене не було, хлопець часто жертвував опаленням заради гарного освітлення, через що в майстерні заледве було сім-вісім градусів тепла. Втім, зазвичай я мерзла сильніше, навіть надворі, коли ми обоє були закутані, а тому Тарас не застуджувався і не переймався такими незручностями.

Сьогодні він був одягнений в блакитну сорочку, яка личила до його солом’яного кольору волосся, а в тьмяному світлі почала видаватись сірою. Тарас збирався розповісти мені одну із казок, що почув у дитинстві — його бабуся знала їх багато і переповідала онукові зазвичай перед сном. Не пам’ятаю, коли він розповів мені першу з них, але коли ми були наодинці, таке часом траплялось. Я сама його просила. В його казках часто згадувався Ужгородський замок та його привиди. Я ніколи там не була, але після знайомства з Тарасом неодмінно хотіла поїхати в перлину Закарпаття.

— Взагалі, як ти знаєш, найпопулярнішою історією Ужгородського замку є та, що про «біле дівча», — почав Тарас, і я кивнула.

— Ага, про доньку володаря замку, замуровану живцем.

— Але, як на мене, ця історія вже така заїжджена і туристично приваблива, що зациклюватись на ній — зась.

— То про що ж я сьогодні слухатиму?

Тарасове обличчя набуло таємничого виразу, і він прорік:

— Про чарівний туалетний горщик.

— Що-о? — я округлила очі, хоч починала вже давитися сміхом. Невдалий день щезав десь там, далеко, за колом світла, яке давав торшер.

— А чому ти смієшся? Ти маєш щось проти туалетних горщиків?

— Абсолютно нічого.

— Ну то слухай тоді, — Тарас поставив своє горня, що було уже без чаю, на підлогу, і потягнувся. І тут раптом я помітила щось дивне. Щось майнуло від його руху, якась плямка, там, де трохи нижче коміра була розщепнута його сорочка. — Одного разу…

— А це що таке? — запитала я, мимоволі торкнувшись рукою його грудей.

— Що? — осікся він.

— Під сорочкою. В тебе тату?

Тарас промовчав і це видалось мені дивним. Я ніколи не бачила його без сорочки, але те, що він насторожився зараз, розбудило мою цікавість.

— Лисичко, ти дуже хитра. Знаєш про це?

— Знаю. Покажеш?