Розділ «Частина З Доріан»

Хоч, як я часто згадувала, Артур любив, коли я одягала біле. Я часом здавалась і носила білі штани і кофтинки, але ніколи — сукні. Боялась стати схожою на наречену.

Насправді, як це не було б важко визнати, навіть опинившись в іншому світі, я визнала, що в той момент не хотіла йти від Артура не лише тому, що боялась лишитись боягузкою, а й тому, що просто хотіла й надалі бути з ним. Чим би не були мої почуття до нього, — коханням? прив’язаністю? любов’ю до сили? — та вони робили мене сильнішою і вільнішою за найщиріше кохання до Тараса.

І останнє слід було приглушити остаточно. Чи бодай спробувати.

Мені здавалось, я не хочу помсти. Та разом з тим щось темне і густе закручувалось довкола серця, не даючи забути, що моє щастя було зруйноване, а кохання — знехтуване.

— А ось і наш чудовий художник, — мовив приязно Артур. Тарас обернувся до нас з усмішкою. Його дівчина — також. Я прикипіла до них поглядом.

Вона тримала його попід руку. Невисока, з ластовинням.

Боже…

Я перестала дихати.

— Привіт, Артуре, — мовив Тарас за мить оговтавшись. Я відчула, як Артур легенько і ніжно водить пальцями в мене по талії. Він був дуже розслабленим і, може, намагався передати це відчуття й мені. — Привіт… Анно.

— Радий тебе бачити! Точніше, вас обох.

Чоловік потисли одне одному руки.

— Ем… це — Маргарита, моя дівчина, — представив русявку Тарас, явно намагаючись триматись незворушно.

Я ледве стрималась, аби не пирхнути. Маргарита? Марго? Справді? Та для неї найкращий варіант — це якась Полінка, Василинка чи Іринка. Але точно не Маргарита.

— Можете називати мене Маргариткою, — мовила лагідно дівчина, протягаючи руку Артурові. Він нахилився і, взявши її долоньку у вільну руку, легенько її поцілував. А тоді стиснув іншою рукою мою талію — значно сильніше, ніж до того, аби привести до тями. Я мало не зойкнула.

— Анна, — мовила я цілком спокійно. Дотик руки дівчини до моєї простягнутої долоні був подібний до розпеченої сталі.

— Маргаритка, — знову повторила вона. А тоді додала: — У тебе неймовірні очі, Анно.

Я не встигла відповісти, та й не дуже хотіла. Мені кортіло піти геть, але я стримувалась — та не знала, що робити. Тим часом з іншого боку зали, де квартет щось тихо награвав, почулась голосніша музика — а значить, були охочі потанцювати. Повз нас пройшов офіціант, один з тих, яких Артур наймав на час прийомів, — і я взяла з таці келих.

— Чи не хоче квітка-Маргаритка потанцювати? Думаю, це слід зробити, аби розслабитись у цьому колі набундючених багатіїв, — запитав Артур спокійним, м’яким голосом, простягаючи руку дівчині. Не знаю, хто більше насторожився — я чи Тарас. Але тільки не Маргарита. Вона поглянула на Тараса — о ні, вона справді чекає на його схвалення?.. Хлопець усміхнувся, і Артур з Маргариткою зникли в юрбі.

Якусь мить ми мовчали. Я пила шампанське і дивилась будь-куди, аби не на Тараса.

— Ти стала ще вродливіша, ніж була. Якщо таке можливо.