Розділ «Частина З Доріан»

Не так, як раніше. Не так, як колись. Не ніжно, так, наче цілував скульптуру, чи якесь неземне творіння. Він вкусив мене — в ту саму губу, що вже кривавила. І це мені сподобалось. Ловив мене руками, не даючи втекти, проникаючи пальцями у виріз на спині і притискаючи до себе. І — байдуже на всіх. На людей, що були за високими вікнами і, найпевніше, чудово нас бачили. На рік, що минув. На його дівчину і мого хлопця.

Я відчувала, що зараз заплачу. Від любові чи — щастя. Або від горя. Цілувала його у відповідь… і відчувала десь глибоко в серці чи мозку, що це вже — не те. І не так.

— …не хочу відпустити тебе просто так… — видихнув мені на вухо, на мить відірвавшись від губів. І в цю коротку секунду, коли він відхилився, я побачила за склом єдиного, хто нас справді помітив — Артура. Він стояв з келихом шампанського в руці.

І посміхався. Сухо. З палаючим поглядом.

Це видалось мені диким.

Ненормальним. Нестерпним.

Поцілунки Тараса стали гірші від укусів.

Не можна так.

Я відштовхнула хлопця від себе. Він поглянув на мене — і я вдарила його в обличчя. Кулаком, вперше. Так сильно, що Тарас мало не впав, а я — заледве не зламала руку.

Скрикнула від болю, притискаючи кулак до грудей, і тут вже помітила, як далеко в залі, за вікнами, біля самого входу майнуло квітчасте плаття і русява маківка.

— Біжи за нею, біжи!!! — закричала я так голосно, що, схоже, навіть музика перестала грати за вікнами. Більшість людей в залі тепер дивились на нас.

— Ні, — мовив Тарас випрямившись. — Не треба. Їй буде краще без…

— ЯКЕ Ж ТИ СЦИКЛО!!! — гаркнула я, відштовхнула його з дороги і помчалась залою поміж здивованих, зловтішних, різних-різних облич. У коридор, звідти — до ліфта. Бігла за дівчиною колишнього хлопця, бо, як виявилось, той узагалі не вмів нікого втримувати біля себе. Не вмів любити.

Бігла за нею, бо за мною не побігли.

І вже тоді, хоч і не була ще наділена жодними надзвичайними здібностями, я відчувала, що насувається біда. Я маю її наздогнати… Наздогнати…

НАЗДОГНАТИ МАРГАРИТКУ!

Я саме вибігла у вестибюль, коли вона вилетіла за парадні двері. Бідна, бідна Маргаритка… Прийшла в гості до хлопця колишньої дівчини свого хлопця… Боже, як заплутано… яке заплутане життя… прийшла і одразу ж пізнала зраду. І гру, в яку її втягнули, а я погодилась своїм «Хіба нам не слід привітати гостей?»…

Машина збила її саме тоді, як я вибігла з будинку і була в тридцяти метрах позаду. Вона ще озирнулась на мій крик… і все. Кров.

І я заверещала. Кричала так, що, напевне, почули в іншому світі. Бігла до неї, кричала, горланила, волала… Обіймала її, нерухому. Белькотіла щось неясне, коли приїхали медики і забрали дівчину в квітчастій сукні, що почервоніла від крові.

А потім був період у моєму житті, який називається «провал». Я майже нічого б не могла про нього розповісти. Напевне, я не настільки стійка і холодна, якою мене вважали інші, вважала я сама. Приходили люди — мама, тато, брат, поліцейські, інші люди, яких я не знала, запитували про щось, говорили заспокійливі слова, розпитували про той вечір. Я знала, що фактично ніхто не винен у тому, що сталося, адже Маргарита вибігла на проїжджу частину сама, без примусу, з неуважності. Її ніхто не штовхав, не примушував. Те, що сталось, було нещасним випадком.