Розділ «Частина З Доріан»

А ще… вона не померла. Впала в кому і мала переламані руки та ноги, пошкоджений хребет, роздроблене плече. Лікарі збирали її тіло докупи, по шматочкам, методично, година за годиною. І дівчина не померла, хоча й живою її назвати достеменно ніхто б не наважився. Батьки сиділи біля її ліжка, не лишаючи й на хвилину. Там був і Тарас — я про це знала. Розповів Артур. Тарасова вина була не меншою, а, мабуть, більшою за мою. І він її не лишав.

Чи надовго? Я не знала, та запитувати не хотіла. Я не хотіла його бачити, і не хотіла з ним говорити. Я перейшла межу між коханням та ненавистю і втрапила тією дорогою в найтемнішу з темнот. Так, як я ненавиділа себе, ніхто не міг мене ненавидіти.

Я й далі жила в Артура, бо не хотіла більше нікуди йти. Не хотіла вертатися в свою квартиру. Боялась, що там, прокинувшись від жаху і спогаду про дівчину під колесами машини, уб’ю себе.

А навіть тоді, коли відчай наповнив мою душу по вінця, я не хотіла помирати.

Тому лишалася з Артуром ще деякий час. Не дозволяла йому себе торкатися, ми навіть майже не розмовляли. Та й я ні з ким не хотіла розмовляти, чесно кажучи.

А десь через місяць після аварії Артур поклав переді мною на стіл платіжну картку.

Я підняла на нього погляд.

— Що це?

— Мільйон гривень. Пін-код — твоя дата народження. Документи, що додаються до картки, — у вестибюлі, на комоді. Я знаю, що ти зараз трохи у прострації, але все ж вирішив тобі сказати. Лікарі вмовляють батьків Маргарити відключити дівчину від апаратів, бо це обходиться дорого, а шансів на вихід дівчини з коми практично немає. Якщо хочеш, можеш віддати цю картку їм.

Я заніміла. Зважаючи на все, що сталось, і на те, що Артур заплатив чималі гроші структурам, аби поліцейські до нас не чіплялись, і щоб наші імена не світились у ЗМІ, я не думала, що його хвилює, власне, Маргаритка.

— Навіщо це тобі?

— Це потрібно тобі. А ти — мені.

Щось защеміло в мене у грудях. Він ніколи подібного не робив і так мені нічого не говорив.

Я встала з-за столу і пригорнулась до нього. Вперше з того вечора не відчула до нього відрази. Тільки вдячність і спокій. І раптово — любов.

Майже як у нормальної пари.

Артур зарився обличчям мені у волосся і якусь мить так ми й стояли. Потім він поцілував мене в чоло, що видалось якимось аж братським жестом.

— Я чекатиму тебе, зайченя. Я кохаю тебе.

Я не змогла нічого сказати, тільки кивнула. Він вийшов з кімнати.

Якби ж він знав тоді, як довго йому доведеться терпіти те чекання. Може, й не говорив би такого.

Я віддала гроші батькам Маргарита, хоч вони, мабуть, і не знали, хто я. Тараса там не було, на щастя, тож я вийшла з лікарні без зайвих розмов.