Розділ «Частина З Доріан»

Так само, хоч Тарас ще не прийшов до тями, я боялася «сканувати» його ауру. Я могла побачити там горе чи біль, або ще щось. Боялась, не хотіла… не могла. Не наважувалась. Була боягузкою.

Тарас не приходив до тями чотири дні, і увесь цей час я сиділа поряд з ним. У якісь миті, знеможена чеканням і хвилюванням, засинала, поклавши голову на руки, складені на ліжку поряд з хлопцем. Йому ставало гірше — попри все, що робили я, Воля та Златодара. Я хвилювалася, що це через мене. Через страх, що Тарас отямиться. Але ж я прагнула цього, дійсно прагнула! Чому ж?..

У короткі миті безпам’ятства мені снились дні, сповнені зими та сонця, його теплих рук і відчуття ворсу пензликів, які я любила мити. Кілька разів мене будила Злата, останнього разу збудив Ждан. Він зайшов, бо почув, що я уві сні плачу. Я різко смикнулась і мало не впала зі стільця. Чоловік підхопив мене, пригорнув — і я розридалась. Плакала мовчки і тужливо, а Ждан гладив мене по голові й обіймав. Ні про що не питав. Я не знала, про що він думав чи що відчував, а дивитись на його ауру не хотіла. Я просто була вдячна йому, що не сама.

— Стожаре, чого ти боїшся? Що він отямиться, чи — що помре? — запитав тихо Радник, коли я трохи заспокоїлась.

Я підняла до нього заплакане обличчя і похитала головою. Я не знала.

Ждан вийшов, а тоді повернувся — приніс ще один стілець із сусідньої кімнати. Я чула, як вони перекинулись кількома словами з Волею — мабуть, та спитала, що сталось, а Ждан сказав їй не заходити. Він поставив стілець поряд з моїм і сів на нього. Повернувся до мене. Його лице було спокійним, тоді як я в ту мить не могла тримати маску. Хотілось вибігти звідси і ніколи не вертатись. І водночас хотілось сидіти тут вічно.

— У нашому світі є казка про дівчину, що поцілувала хлопця, який спав вічним сном, і той отямився. Кажуть, та дівчина була Стожаром. Чи стала згодом — я вже не пам’ятаю. А ще кажуть, що любов уміє воскрешати так само, як і вбивати. Може, перевіримо це? Поцілуй його, і він або очуняє, або ти закінчиш і його, і свої муки. Віриш чи ні, але за тебе переживає усе Павутиння. Новини тут розходяться дуже швидко. Усі бояться, що Стожар заморить себе горем через якогось чужинця.

— Якби я не була Стожаром, це б так усіх не хвилювало, — усміхнулась я сумно. — Правда ж?

Якусь мить Ждан дивився на мене — уважно, торсаючи бороду вказівним і великим пальцями.

— Ні, не правда. Я б переживав і за тебе, Анно. Це ж твоє ім’я, правда?

— Так. Я думала, ви з Тиграном не розчули. Бо всі, як і раніше, називають мене Стожаром. Я гадала, ви б перестали, знаючи ім’я.

— Ні. У Павутинні просто мешкають доволі дисципліновані люди, якщо ти не зауважила. Ми не любимо лізти іншим у душу. Тебе називатимуть Стожаром, доки ти не захочеш інакше. Може, ти не віриш, але тебе тут поважають. І навіть люблять.

— Настільки, що Тигран вже п’яту добу не заходить, щоб побачитись? Це так він переживає? — вихопилось у мене. — А, гаразд, забудь про це, я…

— Мій син ще надто молодий і не завше поводиться так, як личить Шукачеві і навіть другові. Але і ти можеш зрозуміти, що він має право на поведінку хлопчиська, навіть тоді, коли це не дуже доречно, — у голосі Ждана чи не вперше за увесь час нашого знайомства прозвучали вкрай жорсткі та роздратовані нотки. — Усі ми маємо певні почуття і не завжди даємо з ними лад. З вашої перепалки я зрозумів, що між вами щось відбувалось чи відбувається в особистому сенсі. Але, гадаю, це слід відкласти на потім. Розбирайся зараз з цим хлопцем, Тигран почекає.

Я на мить задумалась, а тоді зрозуміла, про що він. Та дурня, «коханий і коханець», ввела всіх в оману. Ніхто не знає про того дарвенхардця, тепер усі думають, що я і Тигран… Я мало не схопилась за голову і не застогнала. Чи не загарчала. Але все ж вчасно схаменулась — хай так. Хай поки що буде, як є. Адже, попри все, Тигран тримає язик за зубами, а про дарвенхардця нікому знати не слід.

Я кивнула.

— Гаразд. Ти кажеш, що мені варто його поцілувати? Це дивно, але в моєму світі є інша історія. Там дівчина прокидається від поцілунку хлопця. Прекрасного принца.

— Я не можу тобі вказувати, та й не хочу. Але якщо хочеш знати мою думку — пора перестати страждати, жаліти себе та ховатись. Поцілуй його і поглянь у вічі своїм бажанням.

— Якщо він помре…

— Він і так скоро помре від лихоманки. А так — є шанс на його спасіння.