Розділ «Частина З Доріан»

Не знаю, чому це тоді видалось мені таким важливим. Можливо, запрацювала так звана жіноча інтуїція. Чи вже тоді я мала якесь надприродне чуття.

— Чи зустрічала ти колись людину, настільки досконалу, що страшно на неї не так поглянути чи не так дихнути в її присутності? — тихо спитав хлопець. Я дивилась на нього і відчувала, як тілом повзуть мурашки. Що це він каже? Про кого? Про… мене? — Як думаєш, чи може художник зобразити когось ідеального? Чи вистачить мені таланту? Чи можу я наважитися щось зробити після багатьох спроб у власній голові? Я подумав… що перед тим як все може закінчитись провалом, можна спробувати знайти бодай символ своєї музи, і зробити так, аби він завжди був біля мого серця.

Він розщепнув сорочку. На його грудях, біля серця, було татуювання — чорна стилізована лисичка.

— Це?.. — мене заціпило. Крізь раптовий туман у голові, що виник з блиску його очей і жовтавого світла торшера, я не могла зрозуміти значення тих дивних слів, які він говорив.

— Ти.

— Навіщо? І чому ти не хотів показувати?

— Боявся тебе злякати.

— Чим? Я не муза, бо ти мене не малюєш, я не твоя дівчина, бо за всі тижні ти й не намагався якось зі мною зблизитись. Між нами, по суті, нічого не відбувається, і я не знаю, чого чекати, а тут ти раптом робиш тату лисички, кажеш, що це я, і…

— Тим, що я знав багатьох дівчат, але ти перша, яку я розумію настільки, наскільки ти дозволяєш. Ти чарівна, вродлива та приваблива, але водночас настільки часом холодна, горда і далека, що я не знаю, як до тебе підступити. Ми бачимось з тобою чи не щодня, але я не можу зрозуміти, навіщо це тобі, і чим я міг тебе зацікавити. Я бачу, як ти спілкуєшся з моїми друзями, зі мною, але водночас тоді, коли тобі хочеться закритись, — ти робиш це з легкістю, одразу наче опиняючись за муром.

Ого. То його що, мучить те саме, що й мене?

— А чим тебе зацікавила я?

Я дивилась на нього. Тарас хвилювався, я бачила це. І я хвилювалась також. Та якась тупа витримка, пережитки, броня не давали мені цього показати. Щось підказувало — обличчя моє не надто емоційне. Таке саме, як і завжди. Як показати, що я не така крижана і неприступна, як він думає?

— Я… — він затнувся.

І я торкнулась пальцями лисички в нього на грудях. Спершу несміливо — а тоді накрила всією долонею. І відчула, як шалено гупає в його грудях серце.

— Бачиш? Моя рука тепла. І серце в грудях теж не з льоду, — всміхнулась я. — Ти можеш пробувати мене малювати. Ти можеш робити це чи ні. Але ніколи не бійся, що відштовхнеш мене, якщо захочеш щось зробити чи сказати. Ти відштовхуєш мене ховаючись.

— Якби вся справа була в тому, що я хочу бачити тебе на полотні, це не викликало б проблем. Але ти хвилюєш мене значно і значно сильніше. Шалена дівчина, яка дряпає машини колишнім хлопцям, і явно не з мого світу. Зі світу, де живуть чоловіки, здатні дати значно більше ніж такий, як я.

— Дурень, — мовила я, забираючи руку.

А він її перехопив. А тоді поцілував долоню. Я завмерла.

Тарас нахилився до мене і поцілував в уста. І серед запаху розчинників та фарб, львівського морозу, що намагався втрапити до приміщення крізь те благеньке вікно, в колі світла від несміливого світильника, серед усього цього — той поцілунок видався прекрасним.

— Ти ж ніколи не працювала, правда?