Розділ «Частина 1 Забуття»

Чим заслужила важке зітхання.

— Я хочу її побачити, — сказала я. Куди й поділась моя неприязнь до Златодари! Я врятувала їй життя і це породило в мені якісь настільки дивні відчуття і таке прагнення на власні очі переконатись, що з дівчиною все гаразд, що в цю мить мене перестала цікавити навіть причина їхньої з Тиграном боротьби.

— Побачиш. Але спершу маєш одужати, гаразд? — мовила лагідно Воля.

— Гаразд.

Прийшовши до тями, решту шляху до одужання я здолала швидко. Тепле вологе повітря печер, дбайлива допомога Волі та підтримка інших мешканців підземель додавали мені сил. Тому вже на третій день після повернення до свідомого існування я повернулась до своєї кімнати, а ще — до звичних повсякденних турбот. Часом ще паморочилось у голові, бувало, важко йти, та загалом самопочуття врегулювалось.

За усі дні, що минули, я не бачила Златодари — і непокоїлась. Які б стосунки між нами не були до того, та я все змінила. І хотіла впевнитись, що з дівчиною все гаразд. Воля мені сказала, що та поки в своїй кімнаті і не хоче нікого бачити, що б це не означало; тому я змирилась. Принаймні поки.

Бо в моєму звичному житті сталась ще одна зміна — повернувся у Павутиння той, кого я і чекала, і водночас остерігалась: Ждан.

Його волосся, зібране в хвостик на потилиці, трохи відросло, а світло-карі очі дивились уважно, як і в першу нашу зустріч. Було видно, що чоловік тільки з дороги — його одяг був вогким від дощу, а сам Ждан виглядав втомленим і невиспаним. Та попри це, так само, як колись у лісі я відчула небезпеку, що йшла від дарвенхардця, я відчувала силу, що йшла від Ждана. Не знаю, за які заслуги його обрали головним у Раді, та особисто для мене інтуїції було достатньо, щоб визнати: переді мною — безумовний лідер.

І вдруге риси його обличчя видались мені наче знайомими.

— Привіт, Стожаре, — мовив він тихо, зайшовши до лабораторії Волі. Я саме сиділа там сама — Златодара ще не повернулась до нас, а стара цілителька пішла десь у справах. Я мимоволі здригнулась від несподіванки, хоч голос чоловіка і був тихим та спокійним. Я одвела погляд від уже двадцятої сторінки книги Стожарів — і звично стерла сльози з лиця.

Чоловік вивчав моє обличчя.

— Привіт, Ждане.

— Мені казали, що ти хворіла.

— Застудилась, — невідомо чому збрехала я. Голос мій прозвучав доволі іронічно.

Несподівано аура сили довкола Ждана видала його цікавість.

— Не знав, що можна застудити серце.

— Мабуть, можна. Мало б допомогти свіже повітря. А мені казали, що ти єдиний тут, хто може дозволити прогулятись нагорі, — не стала зволікати я.

Ждан підійшов і сів навпроти мене. Під столом наші коліна торкнулись одне одного і я ледь втрималась, щоб не відсунутись.

— Ти не виглядаєш такою, що потребує дозволу.

— Але я маю бути ввічливою з тими, хто надав мені притулок і захисток.