Розділ «Частина 1 Забуття»

— Ого, яка ти… — здавалось, Тигран не міг підібрати слів. Я не стрималась і сказала, що це на нього не схоже.

— Я так добре відпочив, що досі не можу прийти до тями, — усміхнувся він. — Ходімо, сніданок вже почався, прийдемо останні, то нам нічого не залишать.

Ми вийшли і опинились у підземному коридорі з багатьма арками, завішаними ширмами — ще вчора Либідь пояснила мені, що так виглядають усі житлові сектори Павутиння. На окремий сектор з кількома кімнатами тут можна було не розраховувати.

— А як же діти? Маленькі діти живуть разом з батьками?

— Дітей тут немає. Вони в іншому місці ростуть.

— Чому?

— Тут надто близько до кордону.

Увечері я не мала сил на запитання. На відміну від ранку.

— Скільки людей тут живе?

— Півтори тисячі.

Я округлила очі.

— І як усі поміщаються?

— Підземелля більші, ніж ти могла подумати.

Я вловила на собі зацікавлений погляд якоїсь жінки, що саме вийшла зі своєї кімнати в коридор.

— Будь готова, що всі тебе розглядатимуть, — усміхнулась Либідь, поглянувши на мене краєм ока.

Вона мала рацію — коли ми зайшли до їдальні, де вчора були лише кілька кухарів, то на мене поглянули десятки чи й сотні очей. На якусь мить розмови стихли. І я б завмерла в нерішучості на порозі — якби Тигран не взяв мене легенько за руку і не повів за собою.

— Не переймайся, скоро звикнеш, — мовив він. Ми пройшли до одного з крайніх столів і сіли поряд — не знаю, чи навмисне, та Либідь сіла ліворуч від мене, а Тигран — праворуч. Я була вдячна їм за це — все ж почувалась трохи комфортніше. У чоловіка, що сидів навпроти, ложка завмерла на півдорозі до рота, коли він побачив мене.

— Я ніколи не бачила стількох людей, — прошепотіла я.

— Думаю, ти просто цього не пам’ятаєш, — всміхнувся Тигран. — Ростику, каша стигне.

Чоловік, що був завмер, тут же проковтнув свою кашу й усміхнувся мені.